Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

повних співало і ніби на кожній горі церква. Виспівує нове життя травам, квітам, пташенятам і всякому диханню. А зимовий вітер – сухоребрий шестикрилий лісоломець: стадами виганяє морозяних коней, жене поперед себе, витоптує пущі. А ночами заводить про всі могили і про те, що в них діється-не діється. І які ще будуть нові могили. Наслухався я його, а колись серцю тяжко було слухати.

Вітри – найстарші лірники-музиканти, як і ми – мандрівні волоцюги. Летять уперед кудлаті, скуйовджені, незрячі, але свідомі своєї мети. І так само, як для ліри, музики Божої, не існує заборон, не існує посту, так і для них. Їм завжди можна грати. І вони охоче грають. І завжди є кому послухати. Бо і лісові духи, і джерельні нявки з полонин, і косматий Дідо визирають з лісу, визирають із трав, визирають із води, слухають вісті-повісті вітрів, наслухатися не можуть».

«Мандрував і я, – правив дід, – як ті буйні вітри. А потім уже інше слово до мене прийшло. Дід-лірник завжди знає, що має співати, коли яку пісню має закінчити, а іншу почати. І я ген, на долах, на полях-подолах, у ярах, у степах широких багато років тому закінчив свою лірницьку пісню. Причитання над наміром людини, що слабша від пилку будяків на вітрі, і над людською долею, що жалісніша, ніж трава спалена. Ці гіркі думи, думи покірні я закінчив, обірвав. І десь там, у степах, братство моє, чиїм я був отцем верховним, покинув їх. Тож ходили до мене брати-старці сліпі, дріботали, кийками стукаючи, аж сюди на верх. Тягнулися сліпим рядом, мов дикі гуси, які вже не відлетять у вирій. Приходили, щоб сеймувати по-дідівськи, грати і плакати над долею світовою. А я їх втішав, напоумляв твердо. І тоді вони з плачем верталися, надто мучилися дідівською пам’яттю. А потім, ого! Ходити вже перестали. А дід тут сам залишився, тільки з громами. І смерть щось мною не цікавиться.

Тут я почув пісню грому. До того часу не знав її, а власне це було тим світовим словом, що кликало мене туди на верховини, сюди от, під хмари. Співав я не раз, і моя лірницька старцівська братія про того Хмеля, що зі зневаженого чоловічка виріс на лева. Сам давав відсіч усім панам-ґвалтівникам. Прогнав їх, зім’яв, погасив, у жорстоких водах потопив. Співав я також про Гетьмана, про того крилатого, що від турків старечими грудьми дітей християнських заслонив, а голову білесеньку, для царювання помазану, під криві шаблі положив. Отож і до мене прийшли ті голоси, що лев тут потрібен і орел господній для боротьби із громовою навалою, з тою громовою вірою. Дитятко Боже маленькими рученятами мене, столітнього майже, обняло, прошепотіло».

Фока признавався дідичеві, що йому волосся їжилося на голові, коли він дивився на починача тоді, як збиралися громові та градові хмари. Вони повзли з-за вершин, а гуркіт і рев громів розносилися далями. Тоді дід із перекошеним обличчям, із напіввідкритим ротом, мов орел, що, побачивши здобич, розтуляє дзьоба, дивився сліпими очима у бік хмар. Готовий до стрибка, вихиляючи через парканець ґанку велику голову з білими кудлами. Виклинав пошепки, часом кидав погрози.

– А коли слухали його градові хмари, то не тільки мене, хлопчину і звичайного християнина, а й бувалих старців спочатку придавлював страх. Потім страх відходив, а наостанок душу наповнювала надія. Серце раділо, бурі були не страшні, бо всі бачили, що людина може і на що здатна наша віра, якщо знає світове письмо і чує музику світу.

Усіх нас розумний дід повчав про таємничого залізного цісаря, що зачиняється у скальних вежах і коморах, за кам’яними мурами-загородами, а не хоче вийти на люди. І як ґазда з ґаздами, хоч і король, словом добрим на святу вечерю прошений, поєднатися не хоче. Спраглий тільки того, щоб топтатися по шиях і хатах людських, поля та худобу градом нищити, перунами бити, громовицею глушити. Тому дід казав:

«Те саме слово, слово поєднання, народжене на Святий Вечір, має силу проти короля, коли той хизується гординею, коли жадає познущатися, спалити на порох людські кості. Бо не маєш більшої сили, як двері хати, відкриті навстіж на Святий Вечір, коли Дитя Боже простягає ручки до всього світу. Однак за кожним треба визнати гордість і честь, тож нехай ґазда, братаючись на Святий Вечір з усім світом піднебесним, так примовляє до громового цісаря:

«Прийди, королю шанований, на Вечір Святий. Погости у нас, будь ласкавий, володарю! Чемно кланяюся силі твоїй, твоїм народам, народам громовим, градовим, твоїм лицарям, твоїм панам-вождям і твоїй дружині. Бо над нами всіма є сила більша, святіша, що нині родиться і світло розсіває. Цісарю, будь ласкавий прийти, разом з нами її славити».

Але що тоді робить громовий цісар? Замикається у страшенних замчиськах, зачиняється, глухий до святого слова, впевнений у силі блискавки і в гарматах граду. А виїжджає аж тоді, коли буковини зазеленіють, коли поля у квітах, коли лани коси розплітають. Рушає з усією снагою, погрожує знищенням, щоб упокорилися перед ним люди, щоб визнали його Богом.

Суне, як чорний ведмідь, гримить разом з усім залізним військом, гуде загонами, шеренгами залізних коней із залізними вершниками, залізними сідлами, вуздечками і залізними чепраками.

Він, цісар, на важкому вороному коні, темний, похмурий, підперезаний блискавками, помахом скіпетра роздає накази. Він присягнув великою громовою присягою витоптати землю і зневажити святість. Довкола нього громові воєводи, хмарові бояри, його синки, внуки, родичі. А попереду – зібрані з громових скельних країн військові музики: громові трубачі, трембітарі, скрипалі та цимбалісти грають до бою проти людських ґаздівств, проти всієї пашниці, всієї звірини. Цісар пишно-зверхньо скіпетром блисне, вкаже на оселі та поля. І вмить почнуть бити громами чорні війська, засипати гострими льодами, ранити, листя здирати, поля толочити, хати ламати і валити.

Ось тоді, ґазди, сини Божі, згадуйте! Це слово несіть високо до хмар!

Щоразу, промовляючи заклинання, велетенський сліпець вставав, витягав перед собою руки, підносив голову догори і дуже виразно шепотів:

«Хвала верховинам і глибинам святим. Хвала зорям-органам небесним. А мир, спокій доброї волі травам земним, хатам, трембітам, флоярам і серцям».

Це слово милуванням великим об’єднає всі сотворіння.

Це слово погубить у безвісті, у провалля світові залізні війська, усі раті блискавок.

Бери, цісарю вражий, свій меч вогнистий, забирайся, хапайся за сідла і стремена залізні, втікай! Я, словом озброєний, даю тобі дорогу у безодні, у безвісті, до льодів безмежних, до морів бездонних. Там шукай собі