Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Що ж ти дарма їх заслужував, щоб вони по скринях валялися?

Поступаючись, Григорій погодився. Він устав, узяв у Петра бритву, поголився, вимив обличчя і шию.

— Карк голив? — спитав Петро.

— Ох, чорт, забув!

— Ну, сідай, поголю.

Холодний квачик обпік шию. Григорій бачив у дзеркалі, як Петро, по-дитячому .висунувши на бік язика, водив бритвою.

—: Шия потощиала в тебе, мов у вола після оранки, — по-сміхував,ся він.

— Надісь, на казенних харчах не погладшаєш.

Григорій одягнув мундир з наплічниками хорунжЬго, з густим завісом хрестів, і коли подивився у запітніле дзеркало,— майже не пізнав себе: високий, худорлявий, цигану-вато-чорний офіцер дивився на нього двійником.

— Ти — як полковник! — захоплено зазначив Петро, без заздрости милуючися на брата.

Слова ці мимо волі Григорія Завдали йому втіхи. Він вийшов до кухні. Милуючись, поглядом прикипіла до нього Дарка. Докійка ахнула:

— Фу, який ти пишний!..

Іллівна і тут не втрималася від сліз. Витираючи їх брудною завіскою,.відповіла на кпини Докійчині:

— Народи ти собі таких, стрекотухо! Принаймні два синки; та й з обох люди вийшли!

Наталка не спускала з чоловіка закоханих, палких і затуманених очей.

и Григорій, накинувши наопашки шинелю, вийшов на двір. Йому важко було сходити з ґанку — заважала поранена

нога. "Без костура не обійдуся", — подумав він, тримаючись за бильця.

Кулю вирізали йому в Міллерові, ранку затягло брунатним струпом, — він ото, стягуючи шкіру, і заважав рівно згинатися нозі.

На призьбі грівся кіт. Коло ґанку на пригріві сніг станув,— мокріла калюжа. Григорій уважно і радісно оглядав двір. Тут же коло ґанку стояв стовп, з колесом, приробленим зверху. З дитинства пам'ятав Григорій це колсео, влаштоване для бабських потреб: на йього, не сходячи з ґанку, ставили на ніч молоко у глечиках, удень сушився на ньому посуд, вижарювалися на сонці горщики. Деякі зміни на дворі впадали в око: двері комори були пофарбовані замість зли-нялої фарби жовтою глиною, комору наново вкрито ще не-побурілою житньою соломою; костер здиблених сліг здавався менший, — мабуть, витратили частину, лагодивши огорожу. Насипний горб льоху сизів попелом; на ньому мерзлякувато підігнувши ногу, стояв чорний, мов крук, півень в оточенні десятка залишених на розплід курей. Під повіткою ховався від зимньої негоди сільсько-господарський реманент: ребристо стирчали кістяки гарб, ясніла якась металева частина косарки, обсипана крізь щілину в даху засівом соняшного світла. Коло стайні, на гнойовому вигріві, сиділи гуси. Чубатий голяндський гусак згорда покосився на Григорія, коли шкутильгав той проз. !

Оглящ/вши все господарство, Григорій повернувся до хати.

В кухні солодко пахтіло розтопленим коров'ячим маслом, гарячою хлібною пригарою. Докійка на квітчастій тарілці обмивала квашені яблука.'1 Глянувши на них, Григорій жва-віючи спитав:

— Кавуни квашені є?

— Полізь дістань, Наталко! — обізвалася Іллівна.

Прийшов з церкви Пантелей Прокопович. Проскурку з вийнятою часткою розломив на дев'ять частин — скільки члент родини, роздав за столом. Сіли снідати. Петро, що теж причепурився, навіть вуса підмастив чимсь, сидів поруч з Григорієм. Проти них на краю дзиґлика мостилася Дарка. Стовп соняшного проміння падав їй на рожеве, намащене жировкою обличчя. Вона мружила очі, незадоволено знижувала блискучі проти, сонця чорні ободи брів. Наталка годувала дітей печеним' гарбузом, посміхаючись, час від часу поглядала на Григорія. Докійка сиділа поруч батька. Іллівна розташувалася н£і краю, ближче до печі.

їли, дк і завсігди у свята, ситно й багато. Борщ з бараниною змінила локшина, потім варена. баранина, курятина, холодець з баранячих ніжок, смажена картопля, пшоняна з коров'ячим маслом, каша, кваша, млинці з кисляком, квашений кавун. Григорій, обвантажившися їжею, підвівся важко, п'яно перехристився, відсапуючи, приліг на ліжко. Пантелейг Прокопович ще порався коло каші: густо притолочивши її ложкою, він зробив по середині ямку (так звана, криниця), налив у неї бурштинового масла і акуратно черпав ложкою насичену маслом кашу. Петро, котрий дуже любив дітей, годував Михайлика, пустуючи, мазав йому кислим молоком, щоки і ніс.

— Дядю, не дурій!

— А що?

— Чого мастиш?

— А що?

— Я матусі скажу.

А що?

У Михайлика гнівно виблискували мелехівські, похмурю-ваті оченята, тремтіли в них сльози образи; витираючи кулаком носа, він кричав, утративши надію умовити добром:

— Не маж!.. Дурний!.. Дурень!..

Петро задоволено реготав і знову частував небожа: ложку— в рот, другу — на ніс.

— Чисто маленький... Зв'язався, — бурчала Іллівна.

Докійка, підсівши до Григорія, розказувала:

— Петро — він вигадник, завсігди вигадає. Недавно вийшов з Михайликом на двір, — він і захотів за великим, питає: "Дядю, можна коло ґанку", а Петро: "Ні, неможна. Відійди трошки". Михась трохи відбіг: "Тут?" — "Ні, ні. Біжи он до комори". Від комори проводив його до стайні, від стайні — до гарману. Ганяв-ганяв, поки він у штанці прямо... Наталка ж і лаялася!

— Дай, я сам буду! — поштовим глухарем дзвенів Мй~ хайлик.

Смішливо ворушачи вусами, Петро не погоджувався:

— Е, ні, хлопче! Я тебе годуватиму.

— Я сам!

—1 У нас сам з самою у хліві сидять — бачив? Баба їх помиями годує.

. З усмішкою прислухаючися до їх розмови, Григорій скручував курити. Підійшов Пантелей Прокопович.

— Думаю, нині до Вешок поїхати.

— Пощо туди ? ' '

Пантелей Прокопович густо відригнув квашею, пригладив бороду.

— Дільце там є до лимаря: два хомути лагодив.

— Обидень з'їздиш?

— А то чого ж? до вечора повернуся.

Відпочивши, він запріг у санки стару, осліплу цього року кобилу, поїхав. Дорога лежала луками. За дві години був він у Вешенській. Заїхав на пошту, до споживчої, забрав хомути і завернув до давнього знайомця і кума, що жив коло нової церкви. Господар, великий хлібосол, посадовив його обідати.

— На пошті був? — спитав —він, наливаючи чогось у чарку.

— Був, — протяжно відповів Пантелей Прокопович, зірко і здивовано поглядаючи на карафку, нюхаючи повітря, мов собака звірячий слід.

— Нового нічого не чув?

— Нового? Нічого, либонь, не чув. А що?

— Калєдін, Олекса Максимович, наказав довго жити.

— Та що ти?

Пантелей Прокопович помітно позеленів, забув про підозрілу карафку і запах, відкинувся на спинку стільця. Господар, похмуро моргаючи, говорив:

— Телеграфом —переказали, що недавно застрелився в Новочеркаську. Один був на весь край путящий генерал. Кавалер був, армією командував. А якої душі був чоловік. Цей уже козацтво не дав би скривдити.

— Стривай, куме! Як же тепер? — розгублено питав Пантелей Прокопович, відсовуючи чарку.

— Бог його знає. Важкі часи настають. Либонь, від гарного життя не буде чоловік сам у себе куляти.

— Через що ж він наважився?

Кум, козак кремезний, мов старовір, зло махнув рукою:

— Відсахнулися від нього фронтовики, до краю більшовиків напустили, — от і пішов отаман. Чи знайдуться ще такі? Хто нас оборонить? В Кам'янській якийсь ривком утворився, козаки в йому фронтові... І в нас... Чув либонь?'Наказ від них прийшов: щоб отаманів геть і щоб ці обрати ривкоми. Ото мужва голови позадирала! Всі ці тесляриська, ковалі, хапуги різні, — їх же у Вешках, мов мошки на луках!

Довго мовчав Пантелей Прокопович, повісивши сиву голову, а коли підвів її, — суворий і жорстокий був погляд.

— Що це у тебе в карафці?

— Спиртик. З Кавказу привіз племінник.

— Ну, куме, пом'янімо Каледіна, покійного отамана. Нехай царствує!

Випили. Дочка господарева, висока веснянкувата дівчина, подала закусити. Пантелей Прокопович спочатку поглядав на кобилу що понуро стояла коло хазяйських саней, але кум його запевнив:

— Не турбуйся про коня. Накажу напоїти і корму дати.

І Пантелей Прокопович за палкою розмовою' і за карафкою незабаром забув і про коня і про все на світі. Він незв'язно оповідав про Григорія, сперечався про щось з захмелілим кумом, сперечався, і потім не пам'ятав про що. Схопився вже увечорі. Не зважаючи на запрохування залишитися ночувати, вирішив їхати. Кобилу запріг йому господарів син, сісти в сани допоміг кум. Він надумав проводити гостя; поруч лягли вони в санях, обнялися. Сани в них зачепилися у воротях, потім чіплялися за кожен ріг, аж поки виїхали на луки. Тут кум заплакав і добровільно впав з саней. Довго стояв рачки, лаявся, не в силі сп'ястися на ноги. Пантелей Прокопович погнав кобилу ристю, не бачив, як кум, що провожав його, повзе рачки по снігу, тикаючися носом у сніг, щасливо регоче і прохає хрипко:

— Не лоскочи!.. Не лоскочи, будь ласка!

Кілька разів оперезана батогом кобила Пантелей Прокоповича бігла прудко, але непевною, сліпою ристю. Незабаром хазяїн її, знеможений хмільною дрімотою, привалився до стінки саней головою, замовкнув. Віжки випадково опинилися під ним .і кобила, не керована й безпорадна, перейшла на тиху ходу. На першому ж розвилку вона збилася на дорогу до хутора Малий Громчонок, пішла нею. За кілька хвилин загубила і цю дорогу. Ішла вже цілиною, бездоріжжям, стряла в глибокому попід лісом снігові, хропучи, спускалася в долинки. Сани зачепилися за кущ, — і вона стала. Поштовх на мить пробудив старого. Він підвів голову, крикнув хрипко:

— Но, диявол!.. — і ліг знову.

Кобила щасливо минула ліс, вдало спустилася на Дін і за вітром, що доносив зі сходу запах кизякового диму, рушила до хутора Семенівського.

За —півверстви від хутора, з лівого боку Дону, є зарічок; в нього на весні, спадаючи рине повідь. В зарічку з супі-сного берега б'ють джерела, — лід там не замерзає всю зиму, ясніє зеленою, широкою півдугою пролизина, і дорога Доном обережно оббігає її, робить крутий стрибок убік. На весні, коли через зарічок могутнім потоком вертає спадаючи до Дону вода, в цьому місці, нуртує коловертень, реве вода, сплітаючи різнобоїсті струмки, вимиваючи дно; і все літо на багатосажневій глибині держаться сазани, при-биваючися до близького дряму, наваленого з берега.

До пролизини, до лівого її краю, і спрямовувала Меле-хівська кобила сліпу свою ходу. Залишалося до неї сажнів із двадцять, коли ГЇантелей Прокопович заворочався, трохи розплющив око.

З чорного неба дивилися йому під комір жовто-зелені не-визрілі черешні зірок. "Ніч"... — туманно збагнув Пантелей Прокопович і розлючено сіпнув віжки:

— Но-но-о!..