Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

пускай дальше живут… наслаждаются жизнью! — На поясі затріщала рація. — Да, слушаю… Движения не наблюдается? Контрольное время — десять минут! Дальше? Мочим всю эту кодлу — и пропади оно все пропадом!

Я застогнав і помалу перевернувся на спину.

— Послухай, Віро… — озвавсь я ледве чутно. Вона хижо вишкірилася.

— Слышь, пацанки… петушок запел! Въехал наконец, что ему будет… — Вона присіла переді мною й заглянула в вічі. — А мы тебя, сладкий наш, сейчас будем кастрировать! А знаешь, за че?

— Ні, — прошепотів я, імітуючи безсилля, — не знаю… За що, Віро?

Її обличчя потемніло, а зіниці запульсували, то розширюючись, а то звужуючись до розмірів макового зерна.

— Слышь, Кукла… ножик с тобой? — обернулася вона до дівчини, котра держала мене під прицілом.

— Ну! Дать, что ли?

— Дай, касаточка! — Віра Агафонова взяла здоровецького стропоріза й, висолопивши гостренького червоного язика, з утіхою лизнула вістря. — У-у… кайф! Щас кастрируем тебя, нежный ты наш… а сделаю я это не потому, что ты урыл наших пацанок, нет! — Її руки ходили ходором, голос то пропадав, то піднімався до найвищих регістрів. — За то я кастрирую тебя, что такой вот, как ты… конь такой вот с яйцами… мразь вонючая…

— … зґвалтував тебе, еге? — допоміг я їй. Вона глянула на мене й знову лизнула вістря.

— Мне было пятнадцать лет! — хрипко видихнула вона. — У него был ножичек, вот как этот… понял, да? И он этот ножичек мне, девочке невинной, к горлышку…

— Й щоб помститися йому, ти стала спортсменкою? — насмішкувато поспитав я в неї. — І тому ти стала комсомолкою? І кагебісткою? І активісткою? І вбивцею, отакою, як ти є… тому ти стала, еге?

Її обличчя з великими чорними очима й гострим носом, котрий скидався на дзьоб ворони, перекосилося кривою посмішкою. Вона кивнула вістрям ножа на Куклу, яка стовбичила над нами.

— Видишь Куколку, золотончик мой? Красивая пацаноч-ка — щечки как фарфор, глаза как агаты, фигурка… ух! Трахнул бы ее, да? — Я кивнув, і вона ще раз ошкірилася своєю жахливою посмішкою. — А вот хрен тебе на рыло, жеребец вонючий! Куколку я трахаю, любезницу мою, лапочку мою сладкую. а ты, казлина, больше никого уже трахать не сможешь!

Вона махнула ножем, і мої джинси репнули в паху, наче їх бритвою хто розтяв. Сього ж менту Видра, яка сиділа під стіною, стрепенулася й плигнула, хапаючи її за руку.

— Дай, я его урою, Коблиха! — завищала вона. — Дай мне, дай… за Белочку дай мне его порезать, сука!

Коблиха, подумав я насмішкувато… ну-ну!

— Кукла… помоги! — крикнула Віра Агафонова, відкида-ючись назад, але Видра вчепилася за ножа й потягла його до себе, а потім, утративши рівновагу, зненацька повалилася на нього всеньким тілом.

Довгий клинок з рівчачком для стікання крови увійшов попід ребра, наче в масло.

— Выдра… ты че, проститутка! — злякано скрикнула Кукла, кидаючись до неї…

… але я, випрямляючись мов пружина, захльоснув її одною ногою вище ступні, а другою за п'яту — й, підсікаючи, повалив додолу. Коблиха відреагувала блискавично — я простяг руку до її автомата, однак вона випередила мене, і єдине, що здужав я вчинити, це схопити його за накладку і рвонути вгору. Постріл бахнув над самісіньким вухом; балістична хвиля оглушила мене, як обухом, але я, тримаючи автомат одною рукою, простяг другу і, вхопивши Коблиху за горло, повалив її горізнач. Вгорі майнула тінь; я обернувся — й уздрів Куклу, яка випростувалася на всенький зріст, прикладаючи автомат до плеча; удар об підлогу не забив їй памороки, на що я так сподівався, й ось уже ствол глянув мені в вічі… аж зненацька він хитнувся й, описавши круту дугу, пірнув униз — Кукла стояла й хилиталася туди-сюди, а замість голови в неї було щось таке, як розтрощений гарбуз, із якого текла густа коричнево-сіра маса; сього ж менту в вухах наче репнула пробка, й по барабанних перетинках ударила шпарка, наче вогонь, автоматна черга — я глянув убік і побачив, що дівчина, яка чатувала заручників, лежить долі, а коло неї стоїть Леся з автоматом в руках і, вирячивши очі, смалить у білий світ, як у копійку.

— Па-аадла! — заверещала Віра Агафонова, відчайдушно намагаючись загилити мене в зуби стволом.

— Лежати, лежати… — сказав я, притискаючи її до підлоги. — Куди ти поспішаєш, Віро… давай же поговоримо!

— С-сука! — видихнула вона, до крови закусивши губу.

— Давай, — сказав я, засовуючи їй долоню під комбінезона, — повторимо ту… давню ситуацію, га? Ти ж комсомолка… а я їх полюбляю, у-у! Комсомолок полюбляю, активісток, комуністок, гебісток… В Афганістані муджагіди ґвалтували таких, як ти, а потім розпорювали їм черево й, вивернувши тельбухи, кидали вмирати… щоб усі правовірні бачили, що роблять воїни Аллаха з комуністами. А я, золота ти наша, був у них рабом… полоненим я був, тому що такі, як ти, послали мене туди на смерть… от вони й змушували мене все це робити! — Я дико посміхнувся, й, шарпонувши, роздер їй комбез до самісінького паху. — От давай, комсомолочко, й тобі я зроблю зараз те ж саме!..

…нестерпний сліпучо-білий вихор, од якого я вмент осліп, наче кріт, страшенний грім, який відібрав у мене рештки мого скаліченого глузду, брязкіт розбитих шиб, виття й лемент переляканих людей, затята густа безладна стрілянина десь на горішніх поверхах, і мат, і короткі злі команди, й тупіт кованих черевиків, — аж зненацька хтось перечепився через мене, а тоді здивовано матюкнувся, ухопив за шкуру й поставив на ноги.

— Коняко з яйцями… це ти, чи не ти, блін?!

Я розплющив очі. Переді мною стояв полковник Урилов, і його здорова банякувата мармиза сяяла від утіхи, наче нова копійка.

— Ну… я! — сказав я, струснувши головою. — Що це ви сюди втелющили?..

— Та це «Заря»… світлошумові гранати! Добряче гепнуло, правда ж?

Я знову струснув головою й, похитнувшись, ухопився за Урилова.

— Ну, ти тут, бугаїно, й виставу влаштував… прямо якийсь театр перед мікрофоном, на