Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Спереду, де йшли наші стежі, маленькі звичайно, по два-три верхових, почулася жвава стрілянина та причвалавший гайдамака доніс, що їх обстріляно на "Бесарабській площі". Ухилилися вправо та бічними вулицями дійшли до рогу Ділової та Васильківської [51], де стояли касарні колись Уральських козаків, а потім полку Вільної України.

Наші стежі, що почали підніматися до старих фортів на Печерську, були з них обстріляні досить густим крісовим вогнем. Очевидячки Печерськ занято.

Було вже близько 10 години (22) вечера. Коні вже були вичерпані, гайдамаки стомлені, тому я вирішив спинитись до розсвітку в касарнях на Діловій та підтягнути до себе якусь пішу німецьку частину, щоби тим способом запобігти можливій несподіванці.

Касарні стояли пусткою. В останніх боях за Київ росіяни, вибиваючи з них полк Вільної України, стріляли по будинках з гармат, а тому в жилих будинках не було ані одної шиби, а натомість чимало дір від гарматних стрілен. На щастя, деякі зі стаєн уціліли. Отже, поставивши усіх чисто коней до гарних стаєн і знайшовши чимало сіна та вівса по складах, колись чудово заосмотрених, треба би пошукати чогось попоїсти людям, але тут вже стало гірше, бо їжі ніякої не було.

Влаштувавши варту коло касарні та змінивши стежі в стороні Печерська спішеними гайдамаками, почали ми заходитись коло здобуття їжі, а для того пішли два наші відділи по Васильківській вулиці, щоби побудити крамниці та купити що треба. Поки влаштовували це все, приїхав наш старшина від німців і переказав, що їх команда ні завіщо не хоче посилати відділів у місто, бо уважає це небезпечним.

Ледви скінчив старшина свою доповідь, як з боку Васильківської тріснув стріл – один, другий, третій, та зірвалася стрілянина. Скочив я зі своїм невеличким резервом на Васильківську, де один із наших відділів гнав уже когось в напрямі Києва II.

Інший наш відділ, що ішов у напрямі Хрещатика, підійшов до нас і доповів, що з того боку суне вулицею якась озброєна юрба, яка кричала до наших по-російськи, щоб не стріляли, та має білі опаски на рукавах.

Узявши з собою двох гайдамаків, з одним пішов я сам назустріч підходячій юрбі. Звідтам теж вийшло двох людей, від яких я довідався, що перед нами "Грузинсько-Вірменська" охорона міста Києва, яку дозволили сформувати росіяни на той час, поки у Києві не буде жадної влади. Цікаво, що іншим громадянам м. Києва відмовлено мати таку самоохорону: росіянам тому, що з неї мали би вийти "контрреволюційні групи", а українцям тому, що вони у воєнному стані з росіянами, та лишень вірмени та грузини були визнані невтральними – польська ж група не явилася до російського червоного командування.

Не знаю, наскільки правдиві такі пояснювання дозволу, щоб озброєну охорону несли тільки вірмено-грузини, бо я чув про них від тих, які були лишень на підрядних командних посадах окремих відділів охорони, але вони дійсно про це згадували.

Ну, звичайно, що у вірменсько-грузинському відділі було 60% домородців – росіян, поляків, українців і то переважно зі студентства.

Виявилося, що цей відділ, що його гнали наші до Києва II., є теж з тієї охорони. Тому післав я і своїх "Вірмено-Грузинів", які були в нас, щоби спинити наступ і непорозуміння, що за хвилину вдалося, на щастя, без втрат з обидвох боків. Ми мали одного легко раненого – вірмено-грузини двох.

Виявилося, що охорона заатакувала наш відділ, думаючи, що це грабіжники, бо наші достукувались до хлібопекарні.

З представниками охорони дуже легко здобули харчі.

З боку Печерська вже пострілювали і "Вірменсько-грузинська охорона" казала, що це  "большевики", росіяни, тому вирішив я проїхати на Київ I., щоби відтягнути німецьку піхоту, а тимчасом дати хоч хвилину відпочити гайдамакам, бо хоч коні і їли та відпочивали в гарних стайнях, але люди були майже всі на ногах і не мали змоги бодай у тих же стайнях хоч би погрітися, якщо не спати.

Узявши свіжого коня, поїхав я порожніми темними вулицями до Києва I. Гулко стукотять підкови трьох коней, мого та ще двох їздців, що їхали зі мною, – та, як колись на фронті, таккають поодинокі постріли. Глухо-пусто. Окликає німецька варта, і я знову являюсь перед командантом того же самого обережного німецького куріня, що я його бачив у Боярці.

Він пізнав мене і після довших умовлень згодився післати сотню на допомогу з тим, що я особисто її поведу.

Була північ, коли "залізні шеломи" з важкими "торністрами" на плечах вилаштовувалися коло стації, та небаром важкі кроки півтораста пар підкованих черевиків цілком заглушили брязкіт підков трьох гайдамацьких коней.

Йшли Жилянською вулицею і в звичайні часи, вночі не дуже рухливою, а тепер вже цілком глухою та порожною. Ритмічні кроки німців гули та лунами відбиваючись об стіни будинків, так що аж ніби гойдало в сідлі від мірних згуків. Жутко було, щоправда, в цих порожніх та повних мряки з недалекої річки Либеді вулицях і навіть мені, киянинові, місто та знайома вулиця здавались не лише чужими, але якимись ворожими.

Раптом десь у боці Університету, навіть ніби трохи позаду нас, зірвалася коротенька стрілянина і кулі десь високо заспівали над нами. Як відгук цій стрілянині почалась стрілянина в боці Ділової вулиці; чітко протахкали там дві черги "Кольта" його неклопотливим згуком і знову рій куль десь високо в повітрі проспівав, причому деякі з них зазвеніли по бляхах будинків.

"Гальт!" – скомандував раптом німецький "гавптман" і у відповідь йому гупнуло одним згуком, далеко полетівшим між будинками, після чого настала мертва тишина.

Перехід від ритмічного бухання до тієї тишини був такий несподіваний та різкий, що один із гайдамаків, який, очевидячки, дрімав на коні, крикнув із просоння "що"!

Спинивши своїх, "гавптман" звернувся до мене і тоном дуже коректним заявив, що він далі до розсвіту не піде, бо