Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв

ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, — засміявся Палій. — Ба! Тобі зовсім не треба було літати на небо, щоб одержати їх. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.

— І ти не міг навіть написати про це! — з докором сказала Тоня.

— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.

Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і, усміхаючись, посмикала. Обоє вони від цього руху закружляли.

— Висікти тебе треба, негідника, а не до нагороди представляти!

— За що висікти, а за що й нагородити, — жартівливо заперечив Палій.

Тоня раптом повернулась до мене і сказала:

— Ну, що ж, летімо на Землю, Льоню?

“Летімо на Землю! Льоню!” Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же порадувало тільки слово “Льоню”. Що ж до польоту на Землю, то…

— Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І в тебе, і в мене є незакінчені роботи, — відповів я.

— Як? — здивувалася вона. — Тепер ти не хочеш летіти зі мною на Землю?

— Хочу, Тоню. Але я стою перед великим відкриттям у біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.

Тоня подивилась на мене так, ніби бачила вперше.

— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, - сказала вона чи то насмішкувато, чи то похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.

— Так, Ніно, — підтримав її Палій. — А втім, здається, ти стала Тонею, як я Євгеньєвим. Все змінюється! Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…

— А хто кинув? — спитала Тоня. — Ну, досить обвинувачень! Ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці!

XXI. НАРЕШТІ Я ВИТРИМУЮ ХАРАКТЕР

Наступного дня я сидів у своїй зоолабораторії і працював разом із Зоріною. Ми вже були в спеціальних ізоляційних костюмах, які захищають від впливу космічного проміння. Над нами було споруджено ізоляційні дашки. Тільки на піддослідних тварин космічне проміння лилося, як дощ.

Зоріна сказала мені, що Фалєєв видужує, його тіло й обличчя набирають колишнього вигляду. Поліпшується і психічний стан. Але з Крамером ще погано, хоч Меллер і сподівається на його видужання.

Двері лабораторії відчинились. Несподівано з’явилася Тоня.

— Я лечу, Льоню! — сказала вона. — Перед дорогою зайшла попрощатись і поговорити.

Зоріна, щоб не заважати нам, відлетіла в другий кінець лабораторії. Тоня подивилась їй услід і сказала мені тихо:

— Шкода, що ти не їдеш.

— Нічого, наша розлука буде недовга, — відповів я.

У цей час до нас підлетів Джипсі.

— Тоню, пам’ятаєш я тобі розповідав про вплив космічного проміння? То ось подивись, що воно зробило з Джипсі.

— Яка фантастична потвора!.. — вигукнула Тоня.

Потвора посміхнулась і замахала хвостом.

— Ось тепер мені здається, що тобі небезпечно тут залишатися, — сказала Тоня. — Приїдеш до мене отаким страховищем.

— Не турбуйся. Я захищений цим одягом і “парасолями”. Вони збережуть моє тіло, мій мозок і… моє кохання до тебе!

Тоня недовірливо подивилася на мене.

— Роби як знаєш! — сказала вона і, сердечно попрощавшись зі мною, пішла.

— Ех, Джипсі, залишилися ми з тобою самі! — сказав я.

Джипсі лизнув мою руку.

XXII. ЗЕМЛЯ І ЗІРКИ

Весна. Вікна одчинені. Вечірній вітер приносить запах молодих беріз. Я дописав сторінку рукопису і глянув у вікно. Немов зачепившись за шпиль Адміралтейства, на небі стоїть повний місяць. З репродуктора линуть звуки скрипки. Все, як тоді, багато років тому… Але тепер я дивлюся на Місяць іншими очима. Це вже не далекий, недоступний супутник Землі. На місячній поверхні залишилися сліди моїх ніг. Вони й зараз такі свіжі, ніби я щойно пройшов по всипаному попелом і космічним пилом ґрунту.

Іноді все це здається мені сном…

Поряд з моїм кабінетом кабінет Тоні. Вона, як і я, вже професор.

З їдальні долітає спів мого сина-школяра.

На килимі біля мого крісла лежить мій улюблений пес — чорний пудель Джипсі. Я назвав його так, згадуючи про іншого Джипсі, якого покинув на Зірці. Яке зворушливе було прощання!

Я не перериваю зв’язку з моїми кецівськими друзями. Всі вони живі й здорові. Зоріна вийшла заміж за директора Пархоменка. Крамер, видужавши, сприйняв це, як і годиться нормальній людині: не дуже радісно, але й не роблячи з цього драми. Палій-Євгеньєв працює головним інженером — конструктором і “обльотчиком” ракет. Тюрін готує подорож за межі сонячної системи. Вік рішуче не хоче старіти. Місяць тому я закінчив велику книгу “Біологічні досліди на Зірці Кец”. Матеріалом для неї були роботи Шликова, Крамера і мої власні. Вийшла надзвичайно цікава книга. Її вже здано до друку. Закінчивши її, мені захотілося ще раз пережити всі пригоди, зв’язані з моїм не зовсім звичайним одруженням. І от я закінчую і цю книгу.

…Мій син співає “Марш Зірки Кец”. Скільки разів я розповідав йому про свою подорож! Тепер він тільки й мріє про те, як полетить на Зірку, коли виросте великий. І він, мабуть, буде жителем зірок.