Ярослав Яріш - Кровна мста

любили Володимира, особливо Святополк ненавидів. Він був сином двох отців, бо Володимир вбив Ярополка і взяв собі жону його. Володимир відчував ту ненависть, від того й дав йому князівство, може, найбідніше зі всіх, – Туровське. Святополк терпів, бо сподівався стати князем київським на місце Володимира, тільки не так сталося. Отець оголосив своїм наступником Бориса. Отоді Святополк і не витримав. Він змовився найперше із Ярославом – той теж ненавидів свого батька. Далі і Святослав пристав до змови. Вони були найстаршими синами, кожен мав під собою велике князівство, кожен мав тестя-короля: Ярослав – шведського, Святополк – польського, а Святослав – мадярського. Вони вирішили не коритися Володимиру. Від Ярослава завше був на тих таємних нарадах Коснятин – посадник новгородський. Святослав посилав своїх людей – деревлян, а від Святополка йшли Каніцар і Путша. Каніцар був вірним Володимиру, однак не хотів на столі бачити Бориса. Казав, що Борис слабкодухий і не годен буде княжити над Руссю. Казав, що йому б родитися жоною або ченцем.

Бурий замовк. Усі слухали, не сміючи перебити його. Він бачив їх захоплені і здивовані погляди. Продовжив:

– Володимир щось запідозрив. Він викликав Святополка до себе, аби схопити і до порубу кинути. Ми не знали того. Спам’яталися, коли дорогою на нас напали Володимирові гридні. Святополк побачив, що йому не викрутитися, наказав мені у Поле бігти, знайти Карабая. Той гівнюх колись приїздив до Турова, вони були у дружбі і любові великій зі Святополком. Я став вириватися, по дорозі одного з Воротичів убив. Тим часом Ярослав, почувши, що полонили його брата, почав збирати дружину проти Володимира, дані Києву не дав.

Бурий знов затих, перевів подих і розповідав далі:

– Я зробив, що мені було велено, викликав орду з Поля. Задум був простий – кочівники мали пошарпати кордони руські, так щоб виманити на себе князя. Коли Володимира у стольному граді не буде, боярська змова мала випустити Святополка на волю. Задум вдався навіть ліпше, ніж сподівався Святополк: у той час помер Володимир, Борис сам пішов із дружиною у Поле. Бояри випустили із порубу Святополка, і він сів на столі своїх батьків – Ярополка й Володимира. Печеніги підступили до Переяслава, однак потім знову завернули в степ. Борис простояв на Альті, так печенігів і не побачив.

Це був ніби й кінець розповіді. Слухачі переглянулися.

– Хто ж тоді вбив Бориса?

– Звідки мені знати, я в той час був у Полі, з печенігами.

– А потім?

– Потім я хотів повернутися, але Святополк не велів: казав, що Воротичі вб’ють мене і навіть він не зможе захистити. Так я і просидів увесь час в степу з бусурманами, натерпівся від них немало. Особливо від того ірода Карабая. Коли Ярослав побив їх на Альті, той щенюк і зовсім осатанів, тож я вирішив, що більше мені з ними нема чого робити, і втік до Тмутаракані.

Це був кінець оповідання. Середич замислився:

– Тепер я знаю, чого на нас напали печеніги: Карабай упізнав тебе. То через вашу з ним «дружбу» загинули Вуй і Мирослав.

Бурий враз зблід.

– Ти що, боярине, нема тут вини моєї…

– Як же нема? – запитав Середич. – Через тебе і на Вадима ми косо дивилися, побили даремно…

Бурий відчув, що загроза все більше зависає над його головою. Він думав гарячково, як би виправдатися, але на думку нічого не спадало. Несподівано заступився Лука:

– Каяла говорила, що перед тим, як напасти, Карабай посилав до хана. Хан дав наказ – Бурий ні до чого. Тута щось інше.

– Нема нічого іншого, – підвищив голос Середич. – Бурий довго крутився поміж печенігами і так просто до Тмутаракані не прийшов. Чогось я думаю, що саме він послух.

– Чого я? – заборсався Бурий. – А може, Вадим, може, Лука, а може, і ти сам, боярине!

– Не бреши, собачий сину. Ми всі трималися купи і ніяк вістки Кульгавому не могли подати. А тебе, пса смердючого, варяги допитували. Ти знав Торна й Еріка, розказав їм і про листа, і про сіверян, і про Дашка.

Спочатку підвівся Середич, за ним відразу Бурий, а тоді всі інші. Лишався сидіти тільки Волос.

– Ти що, боярине, думай, що говориш! Братове, Богом вам клянуся… Та хіба я забирав би із собою сестру, якби був послухом? Хіба підставив би Галку під небезпеку?

– А ми тобі зараз пустимо трохи крові, – просичав Середич.

– Стримайся, боярине, – зупинив його Лука. – Усі бачили, як говорив єси сам на сам із княжим тивуном. Може, то ти послух?

Середич наїжився ще гірше.

– А ти, сотнику, сам на сам із Кульгавим говорив і також міг!.. – крикнув спересердя боярин.

– То і речу, що треба стриматися.

Слова сотника заспокоїли всіх. Знову посідали. Заговорив Середич:

– Переночуємо, а завтра вдосвіта вирушаємо у дальшу путь.

Як Бурий і сподівався, Лука заперечив:

– Ти маєш своє слово, боярине, але ми також сли є і своє слово маємо. Нехай кожен скаже, що думає, і як більшість вирішить – так і зробимо. Ну ж бо, братове, хто з вас стане на бік Середича, а хто зі мною згодний?

Першим озвався Сокол:

– Я мислю, що з порожніми руками до Мстислава нема чого йти. Підемо перше до Судислава, а потім до Каніцара. Якщо вони речуть, що Кульгавий є братовбивця – нехай доведуть свої слова.

Лука посміхнувся краєм вуст, мабуть, знав, що Сокол підтримає. Сподівався і на Бурого. Той сказав:

– Я у справи княжі лізти не хочу. І Кульгавий, і Судислав, і Каніцар брешуть, бо в кожного з них є своя вигода, а мені не хочеться бути потятим за словеса їх брехливі. Я речу, аби до Тмутаракані їхати.

Тепер уже посміхнувся Середич, Лука спохмурнів.

– Я думав, Буричу, що підтримаєш мене, – сказав сотник.

– Те, що ти задумав,