Ярослав Яріш - Кровна мста

Тепер черга говорити була за Волосом:

– Як на мене, то ніякого послуха нема поміж нами. Це Кульгавий і листа написав, і сіверян послав. Чорний задум має князь київський, аби Мстислава із Тмутаракані виманити і вбити його, як колись братів своїх. Мстислав також добрий – за свою землю дбати не хоче, а лиш до Чернігова пхається. Недобре чинить, тому і згине за свою захланність. Інші брати-княжичі також були зажерливими та занадто гордими, от і зложили голови. Не мені до них пхатися, тому речу, аби додому йти, досить із мене.

Це було сказано сміливо, від Волоса таких слів ніхто не сподівався, адже вой завжди був дуже вірним Мстиславові.

– Ліпо є, – підсумував Середич. – З тобою, Луко, тільки Сокол, решта сольства на мій бік стала, тож завтра додому їдемо.

З-поміж сольства не висловився тільки Турик. Його ніхто не питав, бо і так всі розуміли, що потягне за дядьком. І тут він сказав:

– А я підтримаю сотника. Князь Мстислав – а може, і сам Бог – захотів, аби ми дізналися правду про смерть князя Бориса. І та правда може ховатися десь зовсім близько, нам треба буде тільки руку простягнути – і ми дотягнемося до неї. Тоді собі слави здобудемо не тільки у Тмутаракані – на цілу Русь прославимося!

Сли переглянулися, не знаючи, чи мають захоплюватися молодим воєм, чи сміятися з нього. Середич вовком поглянув на небожа.

– Засранець, – прошипів крізь зуби.

– Ти прийняв мудре рішення, Малку, – натомість похвалив Лука. – Тепер нас троє проти трьох.

– Я єсмь боярин, і моє слово більше важить, як ваші. Тож узавтра – додому! – гостро мовив Середич, і на цей раз Лука йому вже не мав що заперечити.

Уже літ п’ятнадцять минуло з того часу, як доля закинула Волоса у Тмутаракань. Княжа рука вирвала його силою з рідної пущі й повела на край землі руської. Він мав там згинути, задихнутися, знидіти, як звір у клітці, бо вовкові ніколи не прижитися разом із собаками. Так і повелося: спочатку всі тюкали на дикуватого отрока з пущі, сміялися, аж доки молодий вовк не показав зуби. Тоді замовкли, забоялися, та Волосові не стало від того легше: велика туга гризла його, і він готовий був вити на місяць, ніби й справді вовк, а не людина.

Старі добрі боги не дали йому згинути – прислали воєводу Вуя. «Молодий вовк» почув велику силу в цьому мужеві, прихилився до нього, а Вуй не відігнав, пригрів… Так Волос і вижив, призвичаївся, став одним із кращих дружинників. Вуй навчив його шанувати закон і честь, а рабство, лжу і захланність ненавидіти.

Молодий сотник відійшов подалі і сів просто у траві так, аби видіти дорогу. Коли всі відпочивали, хтось мусив пильнувати, щоб зненацька не наскочили вороги.

Тяжка, розпечена сонцем дорога втомила, але розмова втомила ще більше. Волос не любив розмов. Його справою було бити ворога, дивлячись йому в очі, а шукати зрадника, підлого послуха поміж своїми – огидно. Хоча… Добре казав Вуй, що руські князі зрівнялися з підлими ромеями і в них виросли зміїні язики та лисячі хвости, а замість любові братньої – отруту в серці носять. Нема і не буде вже на Русі такого князя, як Святослав. Кажуть, що Мстислав у свого діда вдався – неправда. Волос у своєму князеві дуже розчарувався: через захланність Мстислав вступив у небезпечну гру і в ній вже втратив Вуя і Мирослава. Без старого воєводи тяжко буде – занадто скоро його забрали боги до вирію.

Боги, однією рукою забираючи, дають другою: у Києві Волос зустрів волхва Доброгоста. То було щось зовсім неймовірне, бо Волос вважав усіх свої родичів давно загиблими і вже навіть звикся із тим. Волхв розповів, що багато рідних насправді вижило, що вони повернулися у свою пущу і відновили весь.

У Волосові знову пробудився вовк. Він більше не хотів служити Мстиславові, хотів додому, до пущі, до рідних. Старі боги тягли його до себе…

Волос почув, як ззаду хтось підходить. Це був інший сотник – Лука. Він сів поруч, підібгав під себе ноги.

– Прийшов єсмь, аби вмовити тебе, сотнику. Вертаймося.

Волос завжди поважав Луку за його хоробрість у бою. Чи щирим був Романович – Волос не знав, адже зараз так усе перекрутилося, що нікому не можна було вірити.

– А ти, сотнику, такий же впертий, як Середич, ніби з одного тіста зліплені, – зауважив Волос.

– Хтось хоче посварити Мстислава із Кульгавим, хтось хоче, аби знову на Русі кров братня полилася. І я тут не маю на мислі братів-княжичів, а лиш братів-русичів.

Це було гарно сказано, достойно справжнього воя. Волос думав, швидко переганяючи мислі у своїй голові. Тоді сказав:

– Зробимо так, як колись наші діди робили: нехай кумири розсудять. Будемо боротися…

Цей день тягнувся безконечно – сонце своїм краєм уже торкнулося обрію, та ховатися зовсім не поспішало…

Лука підняв усіх і сповістив про рішення Волоса. Середич аж задихався з люті:

– Ви зовсім подуріли – я не збираюся ні з ким битися!

– Тоді я стаю на бік Луки, – твердо сказав Волос.

Вони говорили навмисне тихо, аби не чули жінки. Сокол і Турик відразу погодилися. Бурий бурчав незадоволено, але з нього почали глузувати – і він махнув рукою на знак згоди.

– Що ж, тоді і я піду, аби ви, невігласи, не рекли потім, що Середич злякався! – гаркнув своїм звичаєм боярин.

Вони зібралися й пішли у бік річки.

– Куди ви? – запитала Галка.

– Купатися, – грубо відрубав Бурий.

Вони кинули жереб. Така була воля богів, аби Волос бився