Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

дивлячись йому в очі. — Як я можу брехати вашій світлості! Так мені Бог сказав, і це свята правда.

— Дивна ти людина, — констатував вельможа. — Та хоч там як, отримаєш у мене і їжу, і нічліг… А Бог що, заборонив тобі брати зброю?

— Ні, монсеньйоре, не забороняв. Та в мене її не було.

— Що ж, це можна виправити. Раз ти служив у мого батька, я дам тобі зброю; так Господь матиме з тобою менше клопоту. Бо дуже невдячне це діло — рятувати когось чужими руками. І не надто певне таке заступництво, наважуся стверджувати. Якби мій кінь не спіткнувся на рівному місці, лежав би ти зараз мертвий отутечки на дорозі… Якщо, звісно, Бог не надумав би задля забави вразити твоїх кривдників стрілами небесними…

Він відмовився від запропонованого старим Ґотьє вельми сумнівного задоволення сісти на його шкапу, і обидва рушили пішки. Дорóгою вони розмовляли про поклик Божий, що вів старого до незнаної мети. Молодий вельможа вже остерігався відверто кепкувати з Ґотьє — дедалі більше він переконувався, що його несподіваний супутник несповна розуму.

Розділ XV
Марґарита Наварська

— Здається, сьогодні я дуже гарненька. Правда, Матильдо?… Агов, Матильдо!

Ці слова, мовлені ніжним та мелодійним голосом, в якому, проте, виразно чулися владні нотки, належали чарівній юній дівчині, що розглядала своє відображення у великому, в людський зріст, дзеркалі з таким відвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дівчина дуже подобалася собі, навіть захоплювалася собою, і в цьому не було нічого дивного, бо подобалася вона всім без винятку, особливо чоловікам. Висока, струнка білявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блідою шкірою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утіленням класичного ідеалу жіночої краси. Вона була красунею без будь-яких „але“ і „хоча“; навіть у простій селянській сукні вона мала б не менш привабливий вигляд, ніж у своєму розкішному вбранні з безліччю прикрас. Усі ці шовки, кращі ґатунки оксамиту й парчі, найтонші мережива, золото й коштовні камені не витримували жодного порівняння із сяйвом її очей, ніжною білизною її шкіри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тіло дівчини вражало своєю досконалістю, цілковитою гармонією всіх ліній та форм, ніде не було ані найменшого ґанджу чи якоїсь надмірності, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути — від маленьких пальчиків її струнких, тендітних ніжок, що сором’язливо ховалися від стороннього ока за парчею сукні та шовком нижніх спідниць, і аж до пишного білявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м’якого на дотик. І хоча дівчина була принцеса, і їй ще не минуло вісімнадцяти років, чимало чоловіків з власного досвіду знали, яке запашне в неї волосся, які солодкі її коралові уста, яка ніжна її шкіра, який млосний буває її погляд — з усіма належними з цього наслідками, — бо ця принцеса була Марґарита Наварська, донька короля Александра Х.

Марґарита вже вдяглася, причепурилася, відпустила всіх своїх придворних панночок та служниць і зараз просто вертілася перед дзеркалом, милуючись собою і захоплюючись своїм чудовим вбранням. Зверталася вона до єдиної, крім неї самої, живої істоти в кімнаті. То була радше подруга, ніж фрейліна принцеси.

Невисока чорнява дівчина років п’ятнадцяти, чия лагідна врода губилася в яскравих променях сліпучої Марґаритиної краси, вийшла із задуми й перевела свій замріяний погляд на принцесу.

— Прошу, пані? Ви щось казали?

— Мені стало цікаво, що ж такого особливого ти побачила у вікні?

Дівчина, яку звали Матильда, збентежено опустила очі.

— Нічого, пані. Нічого особливого. Просто… Просто я задумалася.

— Про що?

— Про що? — розгублено повторила Матильда. — Здається, ні про що.

— Як же так? — запитала Марґарита.

— Не знаю, пані. Ніби й думала про щось, та вже не пам’ятаю, про що.

Марґарита кивнула:

— Атож, буває. Особливо в твоєму віці. Але надто вже часто ти заносишся за хмари, — додала вона з легким докором, — і зовсім не чуєш, що я тобі кажу.

— Мені дуже прикро, пані, — винно мовила дівчина. — Даруйте. Мабуть, ви щось сказали, а я не розчула?

— Я запитала, чи гарна я сьогодні?

— Ви чарівна, як завжди, пані, — щиро відповіла Матильда. — Від вас очей не можна відвести.

— Обережніше, любонько! — грайливо погрозила їй пальцем Марґарита. — Ти не дуже заглядайся. У твоєму віці час уже придивлятися до хлопців… — Раптом вона спохмурніла, відійшла від дзеркала, сіла в крісло й сумно зітхнула. — Тільки було б до кого придивлятися. Всі чоловіки такі негідники… Аби ж ти знала, які вони негідники!

За три роки служби у принцеси Матильда, дівчина розумна й тямуща, добре вивчила її вдачу, і ці симптоми були їй знайомі. Вона присіла поруч із Марґаритою й співчутливо запитала:

— Ви посварилися з паном Раулем?

Марґарита обурено пирхнула:

— Та хто він, власне, такий, щоб я з ним сварилася! Він просто впав у немилість, і сьогодні вранці я звеліла йому забиратися геть з моїх очей. Останнім часом він знахабнів понад усяку міру, уявив себе володарем мого серця, надумав указувати мені, щó я маю робити, намагався попихати мною. Гадав, що раз спить зі мною, то вже велике цабе… Певніше, спав, паскудний негідник! Відсьогодні я не хочу ні бачити його, ні чути про нього. Я наказала прогнати його з палацу і з міста, нехай він повертається до свого маєтку і там *…* *…* *…* *…* *…* *… — Марґарита сказала, що, на її думку, має робити пан Рауль у своєму маєтку, але з делікатності ми замінили її слова крапками та зірочками.

Матильда розпачливо закотила догори очі, однак промовчала. А Марґарита, скрушно зітхнувши, повела далі:

— Утім, я теж гарна, коли дозволила цьому нікчемі заморочити мені голову. Так мені й треба! А спочатку він був такий милий зі мною, такий лагідний, такий чарівний… Ах, золотце! Всі чоловіки такі підлі створіння, просто жах бере. Для них