Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

Розділ XIV
у якому ми знайомимося ще з двома персонажами нашої повісті, щоб потім надовго попрощатися з ними

Коли на полюванні він несподівано впав з коня, то розцінив це як іще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднішнього дня — аж ніяк не найкращого дня в його житті. Він навіть не підозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усміхнулася доля… Але всьому свій час.

Цькування оленя було в самому розпалі, тож і не дивно, що ніхто з учасників полювання, включно зі слугами, не помітив його падіння. Він не покликав на допомогу, не просурмив у ріг, а лежачи під кущем, пристрасно дякував Богові та хвалив себе за виявлену спритність, що при такому раптовому падінні не розбився, нічого собі не зламав, навіть як слід не забився і відбувся лише легким переляком та гострим попервах болем у правому плечі, який, утім, швидко минув.

„Ну, ні!“ — подумав він. — „На сьогодні з мене досить. Я вже ситий по зав’язку і олениною, і кабанятиною, і дичиною пернатою, і взагалі всім цим бісовим полюванням — диви, ще об’їмся… Повернуся краще до замку. Від гріха подалі…“

Околиці були знайомі йому з дитинства. Крекчучи, він підвівся з трави і впевнено рушив назустріч своїй долі.

Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцію в цих краях, стояв неподалік. Молодий вельможа йшов без поспіху, муркочучи собі під ніс пісню, яку, вочевидь, склав сам, оскільки час від часу він змінював у тексті окремі слова, а то й цілі рядки, невдоволено морщився, коли в нього щось не виходило, і втішено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.

Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобі місциною, маючи цілком певну мету своєї подорожі і думаючи про щось своє. Пізніше він згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тільки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковість, не простий збіг обставин, що саме тоді, коли він наблизився до широкої трактової дороги, яка навпіл розтинала безкрай довколишнього лісу, саме в тому місці, прямо перед ним, а не за милю чи дві від нього, пролунав сповнений відчаю крик:

— Люди! Рятуйте!

Повернувшись із чарівного світу поезії до суворої дійсності, де люди страждають і вмирають насправді, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос і невдовзі побачив трьох голодранців, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою жертву із сідла, а третій міцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгідну на вигляд, що до неї аж ніяк не пасувала горда назва „кінь“.

Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з піхов меча і водночас коротко просурмив у ріг. Різкий, пронизливий клич розлігся навкруги.

Голодранці здригнулися і дружно повернули голови. Забачивши на узліссі озброєного сеньйора, вони на мить остовпіли, а потім, не змовляючись, дременули до найближчих хащів.

„Боягузи!“ — презирливо подумав вельможа, підходячи до врятованого мандрівника.

Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. Він був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потріпаний солом’яний капелюх і побиті старі черевики, які ледве трималися у нього на ногах.

Упізнавши свого рятівника, старий негайно спішився і низько вклонився йому:

— Ваша світлосте!

— Хто вони такі? — спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранці. — Ти їх знаєш?

— Ні, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якісь. Багацько їх нині розвелося.

— Що вони хотіли від тебе?

— Вимагали, щоб я віддав їм коня та гаманець. А в мене ж ніякого гаманця нема. Кілька су в кишені — ось і весь мій скарб… Не рахуючи, звісно, коня.

— І зброї в тебе, як бачу, немає.

— Анічогісінько, монсеньйоре.

— То якого ж ти біса подався до лісу, коли беззбройний? Смерті шукав?

— Ніякого не біса, — перелякано перехрестився старий. — Мене Бог веде.

— Ба! Що ти кажеш?! Сам Бог… А хто ти, власне, такий?

— Ґотьє мене звати, монсеньйоре. Я служив на стайнях батька вашої світлості — царство йому небесне! — доки не покликав мене Господь.

— Куди покликав?

— Спершу до монастиря, а тепер ось — у дорогу.

Вельможа зміряв старого прискіпливим поглядом.

„Божевільний. Правдивий шаленець…“

— Кажеш, тебе Бог веде? То чом же він привів тебе до розбійників?

— Але ж і врятував, монсеньйоре, — заперечив старий.

— І то правда, врятував… Гм. З моєю допомогою.

— Атож, монсеньйоре, з допомогою вашої світлості. І це велика честь для мене.

— Дуже цікаво! — мовив вельможа. — І куди ж тебе Бог веде? — запитав він таким тоном, яким зазвичай питають: „Куди тебе дідько несе?“

— От цього я сказати не можу, — серйозно відповів старий Ґотьє, не завваживши відвертої іронії в останніх словах співрозмовника. — Це велика таємниця, монсеньйоре.

— Таємниця? — насупився вельможа. — Навіть для мене?

— О, монсеньйоре! Для мене також.

— Га?! — здивувався вельможа.

— Отож-то й воно, монсеньйоре. Чи став би я приховувати щось від вашої світлості, мого рятівника.

— Гм… Оце так-так! І яким же чином Господь указує тобі шлях?

— Утім-то й річ, монсеньйоре! Щоранку, прокидаючись, я вже знаю, що робитиму вдень.

— Чудасія та й годі! Отже, ти знав, що я врятую тебе?

Ґотьє похитав своєю сивою головою:

— Ні, монсеньйоре, не знав. Але Господь сповістив мене, що сьогодні я маю заночувати в мисливському таборі вашої світлості.

Вельможа раптом насторожився і підозріло глянув на нього.

— А ти часом не хитруєш?

— О ні! — палко запротестував старий, відкрито і простодушно