Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.

— Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.

— А де ж ви її взяли?

— Це корова фашистська... отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня... Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!

— А як знайдуть?

— Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить... Треба скрізь соломи підіслати... І хліба дайте... Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться — ми її втягнемо.

Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.

Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.

— От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! — сміялася збуджено Надійка. — Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.

Надія не могла дочекатися ранку.

— Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, — благала вона, — я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.

— Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? — докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.

— А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?

Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!

— Ви побачите, ви побачите, — переможно сяяла Надя. — Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.

Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.

Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.

«Так, — подумала вона, — в будинку № 1, в цій самій «Дитинці Єзус», не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, — спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене».

Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.

— Сашо, ти будеш задоволена мною, — сказала вона. — Я буду дисциплінована і витримана, як належить твоїй учениці.

За тиждень, коли Саша підходила до «Дитинки Єзус», вона мимоволі засміялася.

За півквартала лунав дзвінкий високий, «рудий», як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;

В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.

Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.

Потім залунав сміх, якась голосна швидка розмова. Двері відчинила Мелася Яремівна. Вона ще не встигла досміятися і одразу пояснила:

— Надія Петрівна з «повзунками» у саду гуляють.

У саду на сонячній полянці були зроблені манежики. Там борсалися повзунки. На полянку були винесені й ліжечка, і в них, розкинувшися, лежали «груднячки» — одні зосереджено засунувши ніжки в рот, інші здивовано розглядаючи свої пальчата на всіх чотирьох лапах, треті просто дригали ніжками і блаженно всміхалися. А Надійка носилася між цими ліжками, поправляла, бавилася і, перекручуючи слова, виспівувала:

Вам у дар подарували Землю з небом і водою!..

Мелася Яремівна склала руки На животі і з блаженним виглядом промовила:

— Справді, ніби подарували...

* * *

Ні, вона таки зробила вірно, Олександра Самійлівна. Ніякі директиви, ніякі лекції не могли б так змінити весь тон будинку, як жива Надійка. Вона найменше про це думала, але для неї було як повітря, про яке не думаєш щохвилини і без якого не можеш жити, — з усім запалом готуватися до Жовтневих свят, у кімнатах старшої групи повісити і любовно прикрасити портрети вождів.

На Жовтневі свята вона приготувала Саші сюрприз. Старші діти, які вже ходили і починали розмовляти, в костюмах зайчиків вийшли під музику з зірочками і прапорцями в руках і пройшлися двічі по кімнаті, розмахуючи цими прапорцями. Це була вся їхня програма, до якої старанно готувалися всі в будинку. «Що можна ще вимагати від цих запікунів. Вони чудово пройшли!» — прошепотіла схвильована Надійка.

Саша сказала кілька теплих слів привітання персоналу. Вона ніколи не була красномовною. Лекції і виступи її завжди були цікаві, конкретні, без зайвих слів. На великих зборах вона виступати не любила. Але зараз — це ж було в своїй сім'ї — слова її мусили дійти до серця кожного — Меласі Яремівни, сестри Софії і всіх нянь і сестер.

— Наше найбільше багатство, наша найбільша радість — це наші діти, — казала Саша. — Батьки їхні загинули в боротьбі з фашистами за нас, за наше щасливе життя. Але вони не залишили їх сиротами в нас. У Радянському Союзі і не може бути сиріт. Це наші рідні діти, і за кожного з них