Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

Арсен не відразу помітив ще й дівчину. Вона лежала, розкинувши руки, в темному комбінезоні, темне довге волосся, розплющені очі зоріли мов дві росинки. Видавалося, що дівчина спить з розплющеними очима. Це злякало Арсена, він кинувся до неї, намагаючись збагнути, що ж із нею трапилось. Проте дівчина, побачивши його, граційно підвелася і запитала:

— Що це за чудо? Добрий вечір.

— Власне, вже ніч… — усміхнувся Арсен. — А це чудо зветься сіном. Чи про яке ви говорите?

— Про оце, — дівчина вхопила обома руками невеликий оберемок трави, притисла його до грудей.

— Це я від батьків привіз. Справжнє сіно. Із Землі.

— Це ви привезли? Сіно? А що таке сіно?

— Скошена трава, що висохла під сонцем.

— Яка вона прекрасна, трава скошена, яка потім висохла під сонцем!

— Скільки вам років? І, взагалі, пробачте, хто ви?

— Скільки мені років? Вже багато… Вже було сімнадцять… А хто я, навіщо вам знати?

— Пробачте, я загалом не дуже допитливий. Але як звати вас?

— Марією мене звати. Ви пробачте, що я тут так… Я взагалі не знала, що це сіно, і що привезено воно вами аж із Землі. Але воно таке духмяне! І ось цей песик… Це ваш песик? Він так радів цьому сіну. Я спершу просто дивилася, а потім і сама… Пробачте.

— Це не мій собака, Маріє. Який кудлатий і симпатичний. Щоправда, ніби охлялий. Правда? А ви не поспішаєте додому, Маріє? Вже пізня година…

— Ні, я не поспішаю. Я пішла з дому… А ви часто буваєте на Землі?

— Часто. Я відповідальний за енергетику на дев’ятнадцятій машині «Орбітон-Планета». Я на Землі буду завтра увечері. Але як розуміти, що ви пішли з дому?

Дівчина винувато потупилась:

— Я не повинна була вам цього казати. Я розумію… Але зараз ночі стали такими прохолодними, і так буває сумно і самотньо, що я вже інколи… Я не знаю, що говорю… Я не знаю, що треба говорити… Я вже третій день не їла.

Кудлатий песик лизнув Арсенів черевик. Арсен нахилився і взяв волохате створіння на руки.

— Як ви сказали? Третій день не їли?

— Пробачте. Я погано сказала… Я просто не хочу повертатися додому.

Арсен несподівано для самого себе розсміявся:

— Ходімте. Я тут живу. Он мої вікна. Сподіваюсь, ви не боїтеся мене?

— А чому я вас маю боятися?

— Навіщо ви пішли з дому?

— А з ким мені там бути? Мати — геолог, батько — косморозвідник. Вони вдома бувають раз на кілька років. Спершу зі мною бабуня панькалась. А зараз усі кажуть, що я вже доросла. А я не можу сама в порожній величезній квартирі. Я божеволію…

— А де бабуня?

— Немає. Вже другий рік.

Вони повільно йшли до Арсенового помешкання, кудлатий песик сумирно припав до Арсенових грудей, час від часу вдячно лизав його руки.

— Ви навчаєтесь?

— Вчилася. І працювала. Втекла… Ви справді часто буваєте на Землі?

— Справді. А куди ж ви тікаєте, маючи власний дах над головою?

— Не знаю. Виходить так, що я тікала до вас… — І раптом вона затремтіла мов у лихоманці. — Пробачте, я сама не усвідомлюю, що кажу. Але… Так холодно… І людині неможливо жити самій, навіть якщо довкола неї наймудріші автомати. Пробачте. Це для вас, мабуть, дуже сумна історія. Але, якщо дозволите, я чекатиму на вас… Адже, якщо ви на Землі буваєте часто, то й вдома, на орбітоні, також буваєте. Правда? А це запашне чудо я ніколи не кинула б ось під цими вікнами… Я занесла б його до кімнати. І згадувала про вас. Кожного дня, кожної миті. Про вас думала. Але кого зараз чекати? Батьків? Ви пробачте мене, будь ласка. Сама не розумію, що я зараз говорю. Так холодно увечері! Ви не гніваєтесь на мене?

Кудлатий песик раптом запручався, заборсався на руках, зістрибнув на землю, на шорсткі сірі квадрати хідника, побіг до копички сіна, зарився в неї, заскавулів тихенько, мов розсміявся, перекрутився кілька разів і прожогом побіг до Арсена.

— Спасибі вам, — тихо мовила Марія, переступаючи поріг. — Але все це сумна історія, на жаль… Правда?

Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була ще повна жменя.

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили,