Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Та я взагалі, — знітився Вітько, українець за паспортом. — Я ж для знайомства.

— Для знайомства і помовчати можна, — закрила тему Зінаїда.

Вадим крадькома поглянув на Таю і, зустрівши її пильний погляд, швидко відвернувся: виявляється, вона за ним стежила. Чому? Хотіла побачити, як він поставиться до її воїнства? Що ж, перша реакція — завжди найбільш безпосередня. Якщо, звичайно, людина не звикла приховувати її. А Вадим не звик. Ну і що з того? Хай стежить. Приховувати йому нічого! Добре він до її воїнства ставиться всупереч усілякій логіці. Зараз би — за логікою — пов’язати усіх і відшмагати паском чи мотузкою, щоб старших поважали. А він політеси розводить, “ручкається”, як громадянин Кочерженко зволив висловитися. І що кумедно — задоволення отримує.

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.

Залишалися “адідаси”. Вони іронічно усміхалися: мовляв, чудово розуміємо безглуздість ситуації, але — що вдієш! — такі умови гри. Не нами вони вигадані, не нам їх коригувати.

— Алик, — сказав лівий “адідас”.

— Алик, — підтвердив правий.

— Альберт, — пояснив лівий.

— Олександр, — повідомив правий.

Ясно, як день: давній розиграш, на багатьох перевірений і осічок ні з ким не дає. І все ж кожного разу — подумав Вадим — щире здивування співрозмовника робить їм таку ж щиру приємність. Двоє близнюків, дві копії, двоє Аликів. Батьки у них не без гумору. Своєрідного, правда…

— Ну, а мене ви знаєте, — сказав Вадим. — Церемонію закінчено, можна і підкріпитися. Саме час.

— Піду чайник поставлю, — заявила Зінаїда і, ні про що Вадима не розпитуючи, пішла на кухню. Як у себе вдома. Мабуть, частенько вона зазирала до діда Василя, радо приймав він різнооку, як, напевне, і Таю. І не виключено: аби дочекався він, доки підросте Зінаїда, — запропонував би і їй відьомську мітлу змайструвати. У недалекому майбутньому — вважав Вадим — вона б їй пасувала. Як і Таї.

Снідали мовчки. Тобто репліки були: “Передайте, будь ласка, варення…”, чи: “Плесни ще чайку, Зінаїдо!” Або щось подібне. Про головне — ані слова. А тим часом напруга у вітальні явно досягла критичних розмірів, і, якби потрапив під руку звичайний лабораторний вольтметр, зашкалило б його від небачених перевантажень. Дітлахів просто розпирало від бажання ставити запитання. Вадим, який за минулу ніч став професійним телепатом (на Колюні перевірено!), одразу ловив їх у повітрі і готовий був поділитися тим небагатим, що знав.

Деякі запитання були у Вадима, але він до часу теж помовчував. Жував хліб із варенням, спостерігав за Костянтином, який звично занурював писочок у полуничну гущу. Легко Вадим почувався, навіть весело, і мовчання всупереч звичці не гнітило його. Навпаки: допомогло повернути втрачену було здатність міркувати логічно.

Залізна логіка його прагнула геть приземлити піднесене, таємниче, непоясненне. А що, коли флейта — всього лише основа чергової провокації? Ніякий дід нікуди її не ховав, а хтось із них все-таки заліз у майстерню (ну, наприклад, у Таї ключ був, дід Василь багато що їй довіряв) і підклав у шафу запечатаний ящик? А Вадим його знайшов, зрадів і почав здуру дудіти. І вони, удавши із себе загіпнотизованих, з’явилися до нього в дім.

Ні, залізо у цієї логіки явно недоброякісне, іржею з’їдене. Непоясниме, як і раніше, не пояснювалося. Вадим відзначив тільки — правда, не без задоволення, — що перестав величати своїх друзів-суперників з великої літери, хоч тут “приземлитися” вдалося. Та й мали вигляд вони досить нормальних хлоп’ят — добре вихованих (крім Костянтина, але в того все попереду), ввічливих, цяця-хлопчиків.

Цяця-хлопчиків?

А як щодо дівчаток?

Чи не з Таїної милості перегорів, не витримавши напруги, Вадимів гіпотетичний вольтметр? Чому всі при ній роти розкрити бояться, слухаються її з півслова, півпогляду, півнатяку? Хто вона їм? Чим узяла?

Тут Зінаїда посуд зі столу збирати стала, чашками дзвеніти. Вадим підвівся, хотів що-небудь веселе бовкнути, яке ні до чого не зобов’язує, але Тая випередила.

— Велике прохання до вас, Вадиме Миколайовичу, — сказала вона навдивовиж ласкаво, — звільніть Зінаїду від роботи, помийте все самі. А Зінаїда тут посидить з усіма. Дуже пошепотітися хочеться, та, боюся, ви нам завадите. — І додала тихо, з якоюсь обіцянкою в голосі: — Не ображайтеся, гаразд?

Мив чашки і блюдця, добре, хоч їх небагато було. Не любив він це заняття, гребував ним. Вдома збирав брудний посуд з тиждень, потім весь оптом у ванну звалював, водою заливав, зверху порошок сипав. А як відмокне, вмикав душ на повну силу і плескав ним небагаті свої сервізи “з бору по сосонці”. Швидко виходило. Хоча — мати стверджувала, коли приїздила до сина, — не стерильно.

Пошепотітися їм, бачте, треба! А що? І треба. Зморилися хлоп’ята від цікавості. А Тая їм про флейту розповість,