Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

легенду про щуролова нагадає — чим не пояснення? І головне, переконливе. Реалістичне. Публіка, задоволена, розходиться по домівках. До речі, підуть вони по домівках чи тут залишаться? Вадим зловив себе на думці, що не хоче залишатися сам. Теж дивина, але ж дивні речі сьогодні з ранку без кінця виявляються. Вадим уже і дивуватися перестав.

— Але ж ви так і не відповіли на моє запитання.

Тая. Як вона в кухні з’явилася — не почув. І це не дивує.

— На яке, Таю?

— Ви любите логічно розмірковувати?

Ось що: було таке запитання. Після нього він її відьмою і обізвав. До речі (знову “до речі”! Скільки вже цих “до речі” сьогодні даремно згадувалося…), її відьмарство все пречудово пояснює. І впевненість, що невідомо звідки взялася, пояснює — в тому, що Вадим просто обожнює логічно міркувати. Саме впевненість: знак запитання вона для пристойності поставила.

— Ви ж знаєте.

— Знаю? Швидше здогадуюся. Послухайте, любий Вадиме Миколайовичу, невже ви всерйоз вважаєте мене відьмою? — Вона присунула ногою табуретку, сіла на неї верхи: табуретка зовсім зникла під її широчезною спідницею.

— Всерйоз? — скористувався її “зброєю”, щоб відтягти час, вигадати потрібну відповідь. — Сьогодні про це поняття всерйоз говорити не варто, вибачте за каламбур.

— А чому б і ні? Давайте все-таки поміркуємо логічно. Припустімо, я відьма. Значить, якась чародійна сила в мене є. Правильно?

— Правильно.

— Це вже добре, — вона явно мала задоволення від жартівливого базікання. Та й Вадим жартом захопився, так і стояв з невитертою чашкою в руках. — Чому ж тоді я дозволила вам виманити нас флейтою?

— Флейта виявилася сильнішею від вашого… е-е… відьмарства.

— Але я, як ви помітили, і раніше знала про неї.

— Помітив, — Вадима цілком влаштовували логічні розмірковування на рівні казки про щуролова. Легко і приємно. Відмінне полірування мозку. Коли вони, що мов той вольтметр, не зашкалилися.

— Значить, я просто зобов’язана була завадити тому, щоб ви виявили флейту. Ну, не пустити вас у майстерню діда. Відвернути увагу, змусити спати. Хіба мало як можна. На це мене могло вистачити, якщо я відьма?

Вадим чесно визнавав правоту Таї. Справді, яка ж вона відьма, коли не вміє передбачити події хоча б на добу вперед? Чи не може приспати людину? Останнє будь-якому лікареві-психіатру доступне, не те що відьмі.

— Тут ви маєте рацію.

— Отож-то. Який же висновок?

— Ви не відьма, — слухняно зробив висновок Вадим.

Але Тая чомусь образилася. Чи зіграла образу.

— Даремно ви так. Все-таки я жінка.

— Жінка, а не відьма.

— Ой, Вадиме Миколайовичу, яка жінка відмовиться від того, щоб її чоловіки відьмою вважали? Немає таких, не знайдете… А я іншого висновку від вас чекала. Логічнішого.

— Якого, Таю?

— При чому тут флейта?

— Як при чому? — сторопів Вадим. — Вона ж є?

— Є.

— І я грав?

— Не сперечаюся. Хоча… — вона пом’ялася, — грою це важко назвати.

— Дозвольте, — тепер образився Вадим, — я флейти в руках ніколи не тримав! Я взагалі не маю слуху! Я грав! Сам! — Голос до крику підняв — так, що у двері кухні зазирнула здивована Зінаїда.

Тая, не обертаючись, кинула:

— Згинь! — Зінаїда щезла, а Тая, заспокоюючи Вади-ма, усміхнулася, забрала у нього чашку, на кухонний стіл поставила і легенько, кінчиками пальців, погладила по руці. — Грали. Підтверджую. Для першого разу — просто геніально. Учитися вам треба.

Вадим на дешеві лестощі не піддався.

— І грав! А флейта чарівлива. Чого ж ви тоді до мене строєм з’явилися? Очі заплющені, роти відкриті. Як ніхто не спіткнувся — не збагну. Теж чародійство.

— Здалося, — спокійно сказала Тая.

— Що здалося?

— А це… — Перекривила: — “Очі заплющені, роти відкриті…”

У Вадима навіть подих перехопило від такого неприхованого нахабства. Він уже забув, що вся розмова жартівливо почалася.

— Ви що, серйозно?

— Цілком.

— Можливо, мені взагалі все привиділося? — на уїдливий тон сил вистачило. — Можливо, вас взагалі тут немає?

— Чому ні? Ось вона я. Торкніться… — руку простягнула, сама Вадима торкнула — знову провела пальцями по зап’ястю.

Але Вадим свою лінію чітко гнув:

— Може, ви до мене не йшли уранці під флейту?

— Йшли. Під флейту.

— Самі?

— В тім-то й річ, що самі. — Вона підвелася і підійшла до Вадима майже впритул. Тепер він бачив, що вона все-таки нижча за нього: очі її виявилися десь на рівні його губів — звичайнісінькі собі очі, ніякі не відьомські. Ну, гарні-гарні: зелені, глибокі, широко розставлені. Ще — лукаві, сміхотливі. Але звичайні! І цей факт чомусь був приємний Вадимові. — Ми самі до вас прийшли, Вадиме Миколайовичу. Прийшли, тому що ви того хотіли. Тому що вам погано стало. А яка жінка — якщо вона відьма! — допустить, щоб добрій людині стало погано? Добрій, — повторила слово з якоюсь дивною інтонацією, нібито укладала в нього більше, ніж Вадим міг почути.

А він почув. І розгубився.

Запитав тільки:

— Як ви дізналися?

— Як? Ви на першу електричку зібралися, правильно? Нам до неї встигнути хотілося.

— Як ви дізналися? — повторив Вадим.

— Ось це якраз чародійство, — несподівано засміялася Тая. — Ну самі подумайте: пішли б ви в усіх на виду, з чемоданами в оберемку?

— Він у мене один. Маленький, — зовсім безглуздо повідомив Вадим.

— А хоч би й так. Ви ж у нас го-о-ордий… — відійшла від Вадима, притулилася до одвірка. — А працюватися вам тепер буде дуже-дуже добре. Знаєте чому?

— Чому? — слухняно запитав Вадим.

Вона кілька секунд помовчала, потім скоромовкою відповіла:

— Тому що тому.