Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

дні в полках, обнявшись за давньою звичкою. А під кінець заступник командуючого армією від’їздить з дивізії, не заглянувши навіть до командира; передає лише мені вітання й подяку через Бережного. Тепер жду, може, й командуючий армією так само в дивізії побуває. Мені — здрастуйте! — і поїхав далі з своїм колишнім замполітом, добре, що він у нас один на всіх трьох виявився. Ми міняємося, а він усе той самий. Хоч би вони його від мене кудись на підвищення взяли!

— А ти гарячий став. Не знав, що ти такий.

— Не служили разом, тому й не знаєш, — сказав Артем’єв. — Стройова служба в один бік характер гне, а штабна — в другий. От і вийшло так, що я став гарячішим, а ти холоднішим. Може, коли засох там, у штабі, тобі й справді краще в стрій піти. Почнуться бої — почнуться і втрати; вам туди нагору зразу повідомлять, де яка дірка. Серпілін усе-таки особисто тебе знає, як лучиться нагода — попросись. Тільки краще до боїв, заздалегідь… — Артем’єв, не закінчивши, поглянув на годинника. — Їдь. Чого це я, справді, розпатякався, як баба. Ніби про все можливе й неможливе вже переговорили. Хоч хто зна, коли ще побачимось? Дружині писатимеш, вітання од мене!

— І ти також.

Хоч Синцов ще з давніх шкільних спогадів недолюблював Наді, та хіба це важливо тепер?

— Мені Таня розповідала, як вони з твоєю Надією бачились, тоді, в сорок третьому, в Москві у неї на квартирі. Воїна їй сподобалась тоді.

— Ех, Ваню, Ваню! — раптом сказав Артем’єв і з силою хруснув пальцями. — Погано жити на війні, коли в тебе тил не надійний. Тільки тобі, як братові, й нікому більше.

— Кому ж іще?

— Навіть Тетяні.

— Про це попереджувати не треба!

— Коли вона зі мною, — сказав Артем’єв, — знаю, кращого за мене для неї нікого немає й нікого іншого не треба. А коли не зі мною, не знаю. І знати не хочу. А часом, навпаки, хочу! Кілька разів писала мені, вимагала, щоб я її як дружину взяв сюди, на фронт, друкаркою, ким тільки зможу! Навіщо їй це, коли я їй не потрібен? Що їй, у Москві погано? Тут буде краще? А з другого боку, думаю: навіщо вона цього від мене вимагає? Чи сама себе боїться: одній там бути? А що я можу зробити, коли знаю: буде поруч зі мною, воювати не зможу.

Вони обидва вже встали, лишалось тільки попрощатись.

— Вийду, проведу тебе. — Артем’єв зірвав з гвіздка й накинув плащ-палатку і, мовби сам собі дивуючись, повів під нею широкими плечима. — Морозить чогось надвечір. Уперше в цьому році покупався ранком сьогодні в річці, може, застудився. Зачекай, дзвонять!

Артем’єв повернувся од дверей до столу і, перед тим як узяти трубку, незадоволено подивися на годинник — для дзвінків було вже запізно, коли чогось не трапилось…

Та з розмови по телефону Синцов зразу ж зрозумів, що нічого не трапилось.

— Поки що тут. Затримав трохи в себе, щоб поділитися спостереженнями. Ясно, ясно! — кілька разів повторив Артем’єв. — Єсть! Зрозумів! Зараз же виряджаю його, коли так!

Але, поклавши трубку, він сказав Синцову зовсім інше:

— Коли так, затримаю тебе ще на п’ять хвилин.

Сідай! — і, скинувши з плечей плащ-палатку, поклав її біля себе на лавці й усміхнувся здивованому Синцову. — Перевозчиков дзвонив.

— Це я зрозумів, — сказав Синцов.

— Дізнавався, чи ти виїхав. А дізнавався через те, що йому самому член Військової ради дзвонив. Виявляється, тебе до Москви мають намір послати з якимсь дорученням, а перед тим, уранці, рівно о сьомій, наказано прибути до члена Військової ради. За таку звістку з тебе могорич.

Синцов знизав плечима. На його пам’яті офіцери оперативного відділу двічі чи тричі їздили, обминувши штаб фронту, прямо до Москви з різними дорученнями. Але чому тепер до Москви посилають саме його, не спадало йому на думку. Та й тривожні думки про Таню пригашували радість поїздки.

— Могли б знайти когось іншого, хто спить і бачить.

— Отак у нас завжди виходить, — усміхнувся Артем’єв. — Тих, хто, як я, спить і бачить, не посилають. — Він підсунув до себе блокнота. — Посидь, я записку Надії напишу. Віддаси їй у Москві з рук у руки і розповіси, як я тут без неї… Газети подивись. — Він посунув Синцову по столу папку, де були газети. — В «Звездочке» статті цікаві — з історії російського офіцерства. Я їх вирізую.

Вчора четверта була, — ти, мабуть, іще не бачив.

Та Синцов не став переглядати вирізаних Артем’євим статей з історії російського офіцерства. Зараз йому було не до них. Він раптом подумав, що в Москві він спробує зробити те, чого не міг зробити звідси, з діючої армії: можна піти на Центральний телеграф і послати «блискавку» з оплаченою відповіддю в Ташкент до Таниної матері. Дізнатись, чому немає більше листів. І що це був за штамп на першому листі: «Арись»? Може, вона, не доїхала, народила в Арисі? Чи, може, щоб швидше дійшов лист, віддала його комусь у Ташкенті, щоб опустив у Москві, а той не довіз, кинув по дорозі в цій Арисі?

П’ять днів тому, коли знов не одержав листа з чергової польової пошти, він випросив машину й поїхав у другий ешелон, у санвідділ, поговорити з Зінаїдою Сергіївною, лікаркою, Таниною подругою; в душі сподівався заспокоїтись, поговоривши з нею.

Але вона, дізнавшись, що Синцов так більше й не одержав жодного листа, заходилась лаяти Таню:

— Вперта, як козел! Я ж їй казала: з таким, як у неї, пораненням кому-кому, а їй дозволили б аборті Навіть тобі хотіла сказати, щоб ти не дозволяв їй залишати!

Та побоялась, що з’їсть мене потім, коли дізнається! І не доносила, і в Арисі, цілком можливо, з поїзда зсадили — все можливо! — казала вона, зовсім не маючи наміру заспокоювати Синцова, бо сама любила Таню і вважала, що переживає за неї не менше, ніж Синцов.

Він поїхав