Василь Биков - Круглянський міст

однак, усе гукав до неї щось, і вона, зупиняючись, відповідала, поки не зникла за ялинками. Солдат недовго постояв ще, а після, все озираючись, пішов через місток до вогневої позиції.

Я зирнув назад, на дорогу, — «вілліс» усе стояв під стіною розбитого будинку. Офіцери схилилися над його капотом, над розстеленою картою; мабуть, вони вже втратили до мене увагу. Та не всі. З-за спин інших один все ж разів зо два зирнув у наш бік — чи не той добродушний майор, подумалося мені. Але в той час у рівчаку зазумерив телефон, і телефоніст Муха покликав:

— Комбат, товаришу лейтенанте!

Я стрибнув у рівчак, узяв слухавку. Комбат питав, скільки у мене снарядів — окремо бронебійних, окремо осколочних. Я сказав, що треба підрахувати, тоді повідомлю. Ніби між іншим комбат попередив:

— Там десь перший біля вас. І особист.

— Уже бачу. Стоять на дорозі.

— Як поїдуть, дзвякни — куди?

Я поклав слухавку і виліз із рівчака. Машини були на давнішім місці, але офіцери там, видко було, заворушилися, перестали розглядати карту. І той добродушний майор у кашкеті вже не позирав сюди. Виходить, це і є наш бригадний особист, уповноважений страхітливого «смершу»[7]. Досі я ніде не бачив його, чи, може, він у бригаді недавно? Нашого полкового «смершівця» всі добре знали, той завжди товкся на батареях, особливо на маршах чи на формуваннях, любив посидіти з офіцерами вільної години та з чаркою. А ще був неабияким аматором співу — хоч «Розпрягайте, хлопці, коні», хоч «На позицию девушка провожала бойца». Казали, у полк приїхав з Далекого Сходу і вже за два місяці на фронті одержав два ордени, як і наш комбат, котрий тупає по передовій від самого Харкова і двічі поранений. А втім, здавна відомо, що Бог нерівно ділить не тільки в мирному житті, а й на війні.

Машини з офіцерами нарешті поїхали по дорозі в тил, треба було попередити комбата. Полкові батареї в цій тісній гірській долині розміщувалися по одній в декілька ешелонів — перша батарея була спереду, по той бік містечка, відразу за піхотою; по цей бік наша, за нею решта. Всі сиділи при одній дорозі. Ясна річ, комбати стежили за неурочним пересуванням комбрига і повідомляли про нюго один одному, щоб не бути захопленими зненацька. Начальства, як і противника, належало остерігатися на війні. Я заліз у тісний рівчак і зателефонував комбатові, а як виліз, Кананок уже був на вогневій. Його усмішливе обличчя сяяло стриманим захопленням, і це відразу помітили наші зубоскали-хлопці.

— Ну, домовився? Коли побіжиш?

— А може, він сюди її приведе? В гості…

Кананок, однак, без уваги до них одразу звернувся до мене:

— Там землячка ваша, товаришу лейтенанте.

— Яка землячка?

— Та з Білорусі, каже.

— Як з Білорусі? Радянської? — не міг зрозуміти я.

Всередині Австрії, наприкінці війни, в такому шикарному котеджі — землячка? Щось тут незрозуміле…

— Ну, — тільки й відповів небагатослівний Кананок. Мабуть, більше він не знав нічого.

Та новина не тільки зачепила — вона майже зворушила мене. Земляки взагалі мене ніби обходили, за всю війну я зустрів їх, може, чоловіка три. Мабуть, тому, що цей Український фронт був поодаль від Білорусі, солдати та й офіцери у нас більшістю походили з України, Північного Кавказу, де формувалася бригада, ну й, відомо, з Росії. Білорусів же в полку, здається, не було жодного. Якось почув, нібито начальник ПММ — білорус і принагідно запитав у самого, звідки він. Але ні, не з Білорусі, хоч вимова його було дуже подібною до білоруської. Казав, смоленець. Я був розчарований. Так хотілося стріти рідну душу, хоч би звідки-небудь з близького чи з далекого району, побалакати про довоєнне. А може, й дізнатися щось про сучасне з рідних містин, від яких я був одірваний з початку війни.

Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети — ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи — два з них зовсім побіч, за лісопильнею.

— Ану, всі в рівчак!

Щільненько, один повз одного, ми позаклякали у вузькому рівчаку; на вогневій біля панорами гармати, як завжди, залишився один навідник Степанов. Вибухи товкли оточення, розбивали вщент покрівлі домівок. Невідомо було, скільки триватиме той обстріл, коли тільки це звичайний обстріл без просування піхоти. Якщо з піхотою, буде гірша справа, може, й нам доведеться долучитися до бійки.

— Йолопи! — буркотів телефоніст Муха. — Не дадуть і поснідати.

А сніданок, між тим, затримувався: не випало б їсти його разом з обідом. Як позавчора. Тут, в Австрії, зовсім не те, що недавно було в Угорщині, коли ми про кухню не дбали, задовольнялися з цивільного харчу — не треба були ні перлова каша, ні вермішельний суп. У кожній хаті легко було здобути шматок шинки, кільця приперченої ковбаси, буханець білого хліба. Та ще й бутель, а то й більше вина — червоного чи білого. Але Угорщина коштувала нам немалої крові й зосталася ззаду, а в Австрії з харчем було тугенько. Австріяки самі сиділи на картках. Взагалі голодували. І ми мусили їсти те, що варив старшина. А той, звісно, не дуже завдавав собі клопоту — частував тим, що привозили з тилу.

Обстріл тривав з годину, стріляли наші артилеристи і німці. Разів пару вибухнуло на дорозі, біля того напіврозбитого будинку, де ранком стояли машини, — паленим смородом потягнуло в наш бік, до річки. І мене раптом охопив клопіт: хоч би не вцілили в той приємний котедж. За одну секунду могли зіпсувати все цю затишну