Галина Василівна Москалець - Потонулі в снігах

війни. Наше життя надто коротке, щоб витрачати його на руйнування чужих домів та суперечки. Чи не краще ступити перші кроки в XXI сторіччі в товаристві поета Вільяма Блейка чи розважливого філософа Григорія Сковороди, милуючись разом з ними кожним сходом сонця? Бо, як не дивно, але сонце світитиме для кожного з нас. Ілюзії фейлетонної доби

Культура вирішує долю цивілізації, навіть якщо цивілізація обходиться без культури. «Коли духу не віддасться належне, то незабаром і автомобіль не зрушиться з місця, і корабель зіб’ється з курсу… настане хаос», — писав Герман Гессе у романі «Гра в бісер» (1943). Відомо, що то був за час. Через шістдесят років починає діятися щось подібне. Я маю на увазі нинішню військову істерію та спроби поневолити нею суспільну думку, звівши її до єдиного культурного нуля. Може, то така карма людства: озброюватись, покладаючи всі сили новітніх технологій на вівтар Марса заради світового впливу? Виглядає, ніби то політики повинні вирішувати, як ми житимемо в майбутньому, і чи житимемо взагалі. «Фейлетонна доба» у Гессе не має певного хронологічного окреслення: можливо, це час між І та II світовими війнами, або між II і III… Ця доба відзначається насамперед зниженням духовних потреб людини, котра не встигає за пришвидшеним темпом життя і тому понад усе боїться опинитись на маргінесі суспільства. Зниження духовних потреб неминуче знижує рівень самої культури, яка під тиском бізнесу починає ділити себе на масову та елітарну Однак сучасна елітарна культура аж ніяк не нагадує шляхетну Касталію, бо існує в тому самому бізнесовому полі, у якому брак якості компенсується рекламою. Якість — це тривалість, що не потребує змін. Упродовж лише п’яти років нам довелося пережити кілька літературних культів: Кастанеди, Умберто Еко, Милорада Павича, Пауло Коельо, «Гаррі Поттера»… Хто буде завтра? З кожним новим культом якісний рівень творчості знижується, клонується, і наближається до масової культури. Фейлетонна доба — час процвітання дилетантів, епігонів, модних філософів, кросвордів, психологічних тестів і, безперечно, цілителів та магів. Ми навіть не усвідомлюємо, як глибоко загрузли у всьому цьому, і в якій залежності від грошей перебуваємо.

Коли почалася одна з тих світових воєн, неминуче з’явились нарікання, нібито утримання провінції Касталія — задорога втіха, бо лягає на плечі платників податків і загрожує національній безпеці. Так завжди кажуть, коли треба збільшити видатки на оборону чи на майбутні вибори. Первинне значення слова «культура» вирощувати, плекати. У культурі фейлетонної доби залишається лише розважальна функція, а часом — пропагандистська. За таких умов сам Герман Гессе і його старший товариш по перу Томас Манн, автор «Доктора Фавсгуса», роману про загибель культури, свідомо чи несвідомо, але присвятили себе служінню: стали хранителями найцінніших духовних здобутків людства, давши притулок мудрості й красі Сходу та Заходу серед власних книг. Служіння вимагає добровільної жертви. Колись Гессе вразили слова Шиллера про те, що тільки у грі людина стає вповні людиною. Проте його «Гра в бісер» не змішується з реальністю, що зробило б її безвідповідальною і навіть небезпечною. На щире й віддане служіння духу не здатна особа слабка, марнославна чи аморальна. Погані хлопці не потрапляють до Касталії, де панує ієрархія розуму й високих моральних якостей. Талант — це велика відповідальність, так само, як і влада. Звичайно, слава поп-ідола чи плейбоя від культури приємніша для знудженого ока, ніж скромність вченого затворника, котрий прагне лише одного: аби йому не заважали. Однак, як я вже казала, якість — категорія постійна і незмінна.

Фейлетонна доба спромоглася на власні міфи. І перший з них — це Успіх. Досягати успіху треба наполегливо і якомога швидше, щоб захопити порожнє місце. На тому шляху дехто може себе ще уявляти Гуру, Пророком чи Благодійником людства, однак наприкінці його турбуватиме лише думка преси і власний банківський рахунок, що допоможе жити згідно становища. І можливо — пишний похорон і бронзове погруддя.

Ще одним міфом фейлетонної доби є Дім відповідно до критерію «Батьківщина там, де тобі добре». Тобто комфортно. Багато хто покидає провінцію, щоб потрапити до столиці (зі Львова до Києва). Добровільна еміграція перетворюється на довічне ув’язнення. До того ж потрібно бути щонайменше Растіньяком, аби укорінитись у вищому товаристві.

Третім міфом є Щастя. Це, якщо вважати щастям, коли тебе розуміють (цінують). Та мені здається, що то помилка. Щастя — це, коли ти розумієш людей і намагаєшся їм служити, використовуючи талант, розум і владу. Переживши дві світові війни, Герман Гессе віднайшов суспільний ідеал служіння, пов’язавши Касталію і світ, частиною якого вона завжди залишалась. Водночас це є підвалиною кожної культури. Якщо ми не усвідомимо відповідальність культури за долю цивілізації, останнім її хранителям доведеться, як у романі Бредбері, передавати книги з уст в уста, як передавали сліпі співці Іліаду і вкраїнські думи. Без зримої чи незримої Касталії вкотре розвалиться Вавилонська вежа і розпочнеться будова нової.

Духи минулого

Дух минулого незримо присутній у моїй малій Батьківщині — Урожі, попри майже цілковиту втрату пам’яті та байдужість до історії. Іноді він обирає своїми речниками привидів, себто заблудлі душі, що мають вічну покуту. Наприклад, Пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками, котрий час від часу з’являється у вечірніх та ранкових сутінках й допроваджує жертву до шалу глузливим сміхом. Ми звикли, що духи стогнуть, плачуть, кличуть до помсти, а цей сміється. Тому його вважають самим Нечистим, найстрашнішим образом галицької готики. Дух минулого мусить через нього звертатися до урізьких людей, бо страх набагато дієвіший, ніж звичайні уроки історії в школі, що тільки відчужують нас від минулого України.

Деякі роди живуть в Урожі ще з XVI століття, деякі, як, наприклад, моя родина, нащадки фракійських колонізаторів, котрі прийшли в передгір’я Карпат півтори тисячі років тому. Від фракійців греки запозичили свого часу цілий пантеон богів, у тому числі прекрасний міф про Орфея. Але воліли про це не згадувати.

Історики послуговуються виключно фактами, датами, писемними джерелами. Але якщо навіть їх не існує, або вони підтасовані до певної політичної системи, дух минулого продовжує жити в крові народу, що, може,