Йон Колфер - Список бажань

Слова дівчинки. Щось важливе. Він перекрутив зображення до потрібного моменту. Заверши список, сказала дівчинка. Гм. Що за список? І чи це не її ключик до пекла?

Гоп зупинився. Здогади поки що не на часі. Він уведе себе в енергоекономний модуль і почекає, доки придуркуватий хазяїн прокинеться. Голограма миготнула й зникла. У будинку номер сорок сім не було жодних ознак життя, окрім миготіння червоної кнопки.

Розділ 13
З високої височини

Лоурі здурів і орендував машину.

— Цілком можливо, — сказав він. — Мені здається, що в нас залишилося зовсім небагато часу.

Меґ відчувала те саме. Вона почувалася такою нетривкою, як уранішня роса, її снага танула з кожним кілометром. Ригачка добряче її струснув. Хто такий Повелитель? І нащо йому її душа? Меґ мала огидне відчуття, ніби вона знає відповідь на обидва запитання. Тепер вона відчувала тунель. Він пульсував у всьому її тілі. Тягнучи до себе. Нагадуючи про себе.

І річ навіть не в машині — Лоурі винайняв пежо. Тисни на газ і гайда. Іншим разом Меґ би стрибала від захвату, натискаючи на всі кнопки на панелі, та не сьогодні. Сьогодні ані пасажир, ані водій не мали снаги ні на що інше, крім найнеобхіднішого.

— Твоє останнє бажання. На Маму залізь і плюнь униз, — мало не заторохкотіла Меґ. — І що це означає?

— Те й означає, — відповів Лоурі, перемикаючи важіль у п’яту позицію. — Достеменно те саме, що й у пісні.

— Якій пісні?

Лоурі звів очі до неба.

— О молодь! Якій пісні? Чи вас чого-небудь навчають у тих школах?

— Лише рахувати й читати. Нічого такого корисного, як, скажімо, пісня про плювання.

Лоурі заходився відбивати ритм на кермі й заспівав — так само паскудно, як співають усі дублінці.

Аж до денця життя спізнавай, Мудрі правила всі поламай. В канаві приспись, На відьмі женись. Аж до денця життя спізнавай. ххх Пізнавай життя до останку, Пригортай не свою коханку. На Маму залізь І плюнь униз. Спізнавай життя до останку…

Я можу й далі. У пісні аж сорок сім куплетів.

— Дякую, досить і цього, — квапливо сказала Меґ. — Я вже в’їхала. То з якої мами ти збираєшся плювати?

— Мамині скелі. Знаєш такі?

— То ми деремося на скелю через те, що колись хтось так проспівав?

— Колись так співав мій татко. Щовечора. Це була наша з ним колискова. Мамі не подобалось. Її ображав рядочок “на відьмі женись”.

— І чого б то?

Лоурі всміхнувся.

— Воно не дуже правильно, я знаю. Я спробував усе, про що співається в пісні. “В канаві приспись…” і так далі. Але я ще ніколи…

— Не плював зі скелі, — доказала Меґ. — Ну, то на що тобі знадобилась я?

Лоурі потер груди.

— Я не певен, що зможу вилізти.

— Видертися на вершечок скелі, — промурмотіла Меґ. — Блискуче. Сподіваюся, рай того вартий. Мабуть, добре, що твій татусь не знав пісеньок про те, як чистять туалет, а то б довелося нам ще й туалет почистити.

* * *

Час був на вагу золота. Гоп це знав, а тому вирішив трохи допомогти Ригачці отямитись. Топове “трохи допомогти” означало спрямувати трипозитронний розряд у Ригаччині кошлаті крижі.

Ригачку звело корчами, а з ним і Франко. Собакохлопець підвівся, ледве дихаючи.

— Гар-р-р-р, — вишкірився він придуркувато.

— Шуканий об’єкт ударив твоє тимчасове тіло амфорою зі священним прахом. Через ураження цим прахом у тебе виникла сильна алергія.

— Боляче, — проскиглив Ригачка, очевидячки надаючи перевагу окремим словам над повними реченнями. — Свербить.

— Досить, — кинув Гоп без найменшого натяку на співчуття. — Вибирайся з цього тіла. У нас є робота, а часу на неї обмаль.

— Гав! — погодився Ригачка. Він глибоко вдихнув і спробував вислизнути з Франкового тіла. Та марно: щось його не пускало. Спробував ще раз, аж скривившись від натуги, але визволитись так і не визволився. — Застряг.

Гоп закусив електронну губу.

— Я так і знав.

— Гар-р-р?

— Позитивно заряджений прах нейтралізує твою негативну диявольську снагу зусібіч, створюючи герметичну оболонку.

— Гар-р-р?

— Тебе замкнено в цьому тілі, наче у пастці. Хоч як це прикро, надто ж як зважити, що ти випив більшу частину життєвої снаги.

Ригачка жадібно розглядав свої нові пальці, жовті й зморшкуваті. Франко постарів на тридцять років. Здоровим він не здавався й у свої тридцять п’ять.

— Замкнено? Ні-і-і!

— Ні-і-і! — перекривив Гоп. — Прохолонь, дурню. Наше завдання не змінюється. Знайти старого. Зупинити дівчисько. Усе так само. Якщо ми впораємося, ти знову станеш своїми двома половинками.

Ригачка згріб рештки засохлої їжі з Франкового вбрання і запхав їх до рота.

— Їжа, — загарчав він. — Кльово.

Гоп манірно звів під лоба очі.

— Заради Диявола! У нас є куди важливіші справи, аніж