Джон Вейн - Зима у горах

затаврувало як невдах. Неважко зрозуміти, яка злість накопичується в їхніх душах, і вихід для неї тільки один: зігнати її на комусь. Ну, а на таких як вони самі зігнати цю злість їм неможливо, бо конкуруючі банди не вагаючись завдадуть удару у відповідь, варто їх лише зачепити; отож ці хлопці й шукають якусь беззахисну людину не свого кола. Не схожу на них. Таку, наприклад, як я.

—     А я все одно не розумію, нащо їм знадобилося заляпати фарбою мої...

—     Звісно, не розумієте. Для вас це безглуздо й дико. Для мене так само, але водночас я радий, що вони вирішили принести мене в жертву в такий досить поміркований спосіб. Те, що вони вихлюпнули фарбу на двері, коштуватиме мені грошей, але до лікарні я все ж таки не потраплю. Я навіть уявляю, як їм спадає на думку ця блискуча ідея і як вони при цьому регочуть. «Ходімо заліземо на склад, поцупимо щонайбільшу банку фарби й розтрощимо її вночі у нього на дверях— нехай посушить голову, хто це зробив».

Вона пильно дивилася на нього поверх чашки.

—     Отже, ви знаєте, хто це зробив?

—     Та ні, не знаю.

—     Але ж ви ніби знаєте про них усе.

—     Я просто здогадуюсь. Намагаюся відтворити те, що було, зрозуміти, як усе трапилось. То ви все це вигадали,— гірко промовила місіс Опора Джонс.— А мені здалося, що ви усе знаєте — і хто вони, і як вдягнені, і яка в них робота, і як вони вкрали зі складу фарбу, навіть подумала, що ви знаєте, де вони працюють.

—     Слухайте, місіс Джонс, я знаю стільки, що аж нічого не знаю,— цю фарбу могли розляпати навіть гноми.

—     У пас таких немає. Ближче, як у Бангорі, кольорових не знайти.

—     Розумієте, я так само, як і ви, не знаю, хто хлюпнув на двері фарбою, але за подібними дурними й дикунськими вихватками звичайно стоять такі люди як я описав.

«Справді? — озвався в ньому тоненький голосок.— Як заспокійливо!»

—     Цього вечора,— вів далі Роджер,— між Стокгольмом і Сан-Франциско трапилось, мабуть, кілька тисяч випадків, Дуже й дуже схожих на цей. Цей — один з багатьох. Як я вже сказав, відгомін бурі.

«Ну, годі все гаразд,— промовив голосок.— Проблема, властива всьому суспільству».

—     Слухайте, свого часу я працював в університеті,— не здавався Роджер, силкуючись перекопати місіс Опору Джонс, яка не бажала йому вірити.— Я звик до молоді. І бачив чимало подібних випадків.

«Хіба тобі коли-небудь обливали двері фарбою?»

«Заткни пельку»,— звелів Роджер голоскові.

—     Випийте ще чашечку,— сказав Роджер, звертаючись до місіс Опори Джонс.

—     А я подумала була, що то ваша гостя, коли почула, як хтось там ходить,— правила своєї місіс Опора Джонс. Вона кинула на Роджера докірливий погляд, неначе це він безнадійно заплутав події, приймаючи в себе Дженні.

—     Випийте ще чаю,— знову запропонував Роджер, підводячись.

—     Нам слід було б викликати поліцію,— сказала місіс Опора Джонс.

—     Поліцію? А де ж найближчий поліцейський від...?

—     В Карвенаї. Там хтось та чергує, треба тільки подзвонити.

Роджер знав, що найближчий телефон-автомат за півмилі від них, біля поштового відділення.

—     Ви ж не хочете...

—     Про такі речі треба обов’язково повідомляти.

—     Слухайте, завтра мені рано вставати, щоб встигнути на автобус о восьмій п’ятнадцять. Отож я й повідомлю про все поліцію, тільки-по ми приїдемо в Карвенай. Однаково зараз воли нікого сюди не пришлють.

—     А можуть і прислати,— боязко, але вперто мовила місіс Опора Джонс.

Роджер почав розуміти, чому її чоловік зліг і помер невдовзі після того, як стало ясно, що він програв битву з радою по електриці. Якщо вій був такий лагідно-наполегливий, як вона, одне лише усвідомлення поразки могло викликати в нього рак або тромбоз — це вже залежно від його фізичного типу.

—     А від чого помер ваш чоловік, місіс Джонс? — спитав він.

—     Оце вже діла не стосується,— відрубала вона.

—     Я просто намагався змінити тему розмови.

—     Якби мій чоловік був живий,— проказала місіс Опора Джонс, з ненавистю дивлячись на Роджера,— поліція вже була б тут.

—     Нічого подібного. Правда, він надів би пальто, подерся б нагору, вкинув би монету в телефонний апарат ї подзвонив до поліцейського відділку в Карвенаї, але вони записали б подробиці й сказали б, що приїдуть уранці. Те саме зроблю й я.

—     Дякую вам,— сказала місіс Опора Джонс.— Ви по змарнуєте багато часу, прогулявшись до...

—     Ні, я хочу сказати, що зроблю це завтра вранці. А зараз треба відпочивати. Не хвилюйтесь. Ті дурні хлопчаки не повернуться — ні сьогодні, ні будь-коли. Я заплачу за те, щоб двері почистили і наново пофарбували. А як вам моторошно, то дослухайтесь і, коли щось почуєте, постукайте до мене, я вибіжу й схоплю негідника, хоч би хто вій був. Та тільки нікого не буде.

Місіс Опора Джонс щось пробурмотіла, допила чай, встала й пішла до себе через суміжні двері. Проводжаючи її й бажаючи їй «на добраніч», Роджер ще раз запевнив, що все буде гаразд, і раптом подумав про те, що він узяв гору над нею в такий самий спосіб, в який Дженні взяла гору над ним. Ніхто нікого не переконав, але кожний змирився з неминучим, визнавши, що не в силі змінити ситуацію.

Роджер ліг у ліжко. За стінами вітер гуляв гірським схилом. Міцний чай розігнав сон, і по жилах Роджеру пробіг вогонь бажання. Він жадав Дженні, Марго, Райанон. Він спробував був сконструювати в уяві картину, де б знайшлося місце для всіх трьох, але насамкінець у його думках запанувала Райанон. Можливо, завтра вона з’явиться в автобусі.