Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

неділя, коли відбувалися змагання. Цілий день я разом з усією родиною дивився на перегони і не бачив Фреда. Але післязавтра ми вже знову зустрілися на тому самому місці. Якраз тут і трапився сумний випадок, що брутально скаламутив безтурботні, щасливі для мене дні. Ще трохи, й наша дружба могла закінчитися трагічно.

Як до цього дійшло, я не знаю й досі. Ми були втрьох — Фред, Пононка і я. Ми з Фредом сиділи над Міссурі і жбурляли в воду уламки дерева, а Пононка стрибав у воду і приносив їх назад. Раптом Фред посковзнувся і впав у воду. Тут було дуже глибоко, і Фреда відразу ж понесло від берега. Бистрина підхопила його і помчала далі.

Коли Фред пірнув, я засміявся. Такі випадкові купання для нас, індійських хлопців, завжди були приводом для галасливих забав і жартів. Фред кричав. І раптом я здивовано помітив, що він кричить від жаху й розпачливо її безладно вимахує руками. Він не вмів плавати! Волосся мені наїжилось і я, не розмірковуючи, кинувся в річку. На щастя, я був майже голий, тільки з пов'язкою на стегнах.

Миттю я доплив до того місця, де щойно бачив Фреда, але він уже зник під водою. Лише за хвилину трохи нижче майнула його рука, виринула з води і зараз же зникла. Не тямлячи себе, я рвонувся туди. Фреда вже знову не було. Раптом у темно-зеленій глибині замигтіла світла пляма. Фред був одягнений у білу сорочку. Я знову пірнув і, схопивши його за руку, потяг нагору. Рука була дуже тяжка. Нарешті я виринув на поверхню. Фред був напівпритомний. Я теж.

Несподівано він схопив мене за шию і знов зразу потяг униз. Нас поглинула зелена прірва. Я почав задихатися, щосили вириваючись з його рук, які стискали мою шию, мов лещатами. Я почував, що зараз ми обидва потонемо.

І тут, наче з незмірної далечини, почулося гавкання і щось потрапило мені під руки. Це були Понончині кудли. Схопившись за них, я з величезним зусиллям виринув на поверхню. Хоч Фред ще висів у мене на шиї, я щосили, конвульсійно вчепився в Пононку. На щастя, великий дужий пес легко тягнув подвійний тягар й, хутко перебираючи лапами, почав пливти за течією, а ми разом з ним.

— Фреде, пусти шию! — хрипів я, тяжко хапаючи повітря, але він, звичайно, не розумів мене.

Ми були вже далеко, майже на середині ріки. Пононка звернув до берега, і поволі відстань між нами й суходолом почала зменшуватись. Це тривало нескінченно довго; хвилини тяглися, як вічність. Я весь час боявся, що затерплі пальці розтуляться, і тоді вже для нас не буде порятунку. Собака ніби відчував мій страх: плив обережно, не шарпався.

Все це відбувалося нижче фортеці, недалеко від нашого табору. Течія несла нас ближче до наметів. Індійцям відразу впадає в око все незвичайне: в таборі ще здалека побачили нашу трійку. Кілька плавців кинулося в воду. Незабаром нас витягли на берег.

До якої міри ми знесилились, виявилося тільки на землі. Навіть Пононка не міг ворухнути лапою і ліг біля води. Я почав блювати, а Фред лежав непритомний. Та чаклун Кінаси зразу ж заклопотався біля нього, і незабаром хлопець очумався. Нас одвели до намету моїх батьків і поклали на шкурах.

Ах, як приємно було лежати на сухих, теплих бізонячих шкурах! Трохи згодом мати дала нам їсти і пити. Фред хотів якнайшвидше повернутися до своєї матері, яка, певне, хвилювалася, не знаючи, де він подівся. Та моя мати чомусь не дозволила йому вийти з намету й зупинила лагідно, але рішуче.

— Хай Фред зараз же повертається до своєї матері! — вигукнув я, вражений її поведінкою.

— Повернеться, але не зараз, — відповіла мати.

Фред розплакався. Уперше в житті мене охопив такий гнів на матір, що я не тямився. Схопивши Фреда за руку, я хотів силоміць вивести його з намету. Коли мати мене зупинила, я почав з нею боротися.

— Бізончику! — злякано шепнула вона.

Я відступив, обеззброєний її жахом. Мій гнів відразу вщух.

— Фред, — мовила мати, — не може зараз вийти з намету. Він повинен поки що залишитися тут.

— Чому, мамо? — ледве пробелькотів я, і раптом страшні здогади й підозри почали снуватися мені в думках.

— Не можна його випускати звідси, — казала мати, наче приховуючи щось від мене.

— Але ж чому, чому, мамо? — наполягав я.

— У таборі відбувається велика нарада, і вона мусить вирішити, що буде з малим Фредом. А до того часу він повинен бути тут.

— Невже його хочуть убити! — перелякався я.

Мати глянула на мене і тільки вимовила з докором:

— Бізончику!

Засоромлений, я заспокоївся.

Тут залунали похапливі кроки, вигуки, чиїсь накази. Нарада скінчилася. Батько вбіг до намету.

— Рушаймо якнайшвидше! — вигукнув він. — Негайно згортати намет і пакувати речі.

— Що буде з Фредом? — запитала мати.

— Це залежить від коменданта, його сповістили, що хлопець живий і перебуває у нас. Ми переказали свої умови…

— А хлопець поїде з нами?

— Жінко, не гай часу. Пакуймося. Кожної хвилини на нас можуть напасти.

Скрізь у таборі кипів гарячковий рух. З пасовиська вже приганяли коней і нав'ючували їх. Воїни допомагали згортати намети і пакувати клумаки. На всякий випадок вони тримали зброю напоготові. Наш поспіхом складений намет вантажили на коня.