Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

від гілки. Хлопці так і покотилися від сміху. Я бачив, що Фред почервонів. Регіт моїх товаришів ще більше збентежив його.

— Цитьте ви… сороки! — обурився я, пирскнувши зо зла, мов росомаха.

— Гей, жевжику! — підскочив до мене один із старших хлопців, Дерев'яний Ніж. — Чого це ти так захищаєш оцього білого виродка? Схибив так, що дивитися сором!

— Ну й що з того, що схибив? — заперечив я. — Він уміє читати книжки, а ти ні…

До суперечки встряг мій брат Міцний Голос, який був, здається, найстарший і в усякому разі найдужчий з-поміж нас усіх.

Він вирішив суперечку на мою користь і заспокоїв баламута.

— Фред, wonderfull! — ще раз повторив я.

Фред мусив уже повертатися додому. На прощання він подав кожному з нас руку. Я попрохав, щоб він завтра прийшов погратися зі мною. Міцний Голос відв'язав од пояса одну з качок і подав Фредові.

— Фред, wonderfull! Це твоїй мамі, вона, мабуть, зрадіє.

Хлопчик спершу не розумів, у чому річ, і збагнув лише тоді, коли ми стали повторювати слово «мама», пхаючи йому качку в руки. Мабуть, він ніколи не постачав мамі харчі, що нас, правду кажучи, досить прикро вразило. Кінець кінцем узяв качку й поніс її в нерухомо витягнутій руці, якось незручно тримаючи за крило.

— Мамин синок! — зневажливо заявив Дерев'яний Ніж.

Коли ми поверталися до табору і Міцний Голос йшов поруч зі мною, я з жалем шепнув йому:

— Чи не здається тобі, що цей Фред якийсь невдаха? Чому він так погано стріляє?

— Не знаю, — відповів брат, теж незадоволений. — Він дуже дивний…

Тепер я частіше блукав біля фортеці і через два дні знову зустрівся з Фредом на тому ж самому місці. Цього разу зі мною нікого не було.

— Фреде, wonderfull! — привітався я, гордий, що запам'ятав це слово. У мене з собою був буквар у шкіряній торбинці, яку мати пошила спеціально для нього. Отож ми пішли до ріки й посідали над піщаною кручею. Перед нами був неозорий краєвид на Міссурі та долини. Ми почали переглядати буквар. Фред, який був на два роки старший від мене, вже міг читати і розбирав назви предметів на малюнках. Я відразу показав йому два малюнки — хлопчика з собакою біля яблуні та собаку, прив'язаного біля будки, — і розповів Фредові, що у мене в таборі є великий друг Пононка та що Фред повинен його неодмінно побачити. Хоче він чи ні?

Тут ми почули чиїсь кроки позаду. Біля нас стояла Фредова мати. Як кожна мати на її місці, вона стурбувалася, що ми сидимо самі так далеко від фортеці. Але побачивши, що ми переглядаємо буквар, приязно кивнула головою, сказала кілька ласкавих слів Фреду й пішла.

— Мамо, wonderfull! — гукнув я їй услід.

Вона обернулася, зраділа, і сказала ще кілька ласкавих слів, а я зрозумів, що «wonderfull» — це якийсь сильний магічний вираз.

Особливу нашу увагу привернуло до себе зображення чоловіка, який вудив рибу.

— У мене є така сама вудка, — похвалився Фред, допомагаючи собі красномовними рухами. — І є багато гачків. Я тобі принесу. Ти знаєш, що таке рибальський гачок?

— Знаю! — відповів я. — У нас у таборі теж є гачки: ми купуємо їх у гендлярів.

Тут з'явилася чорна жінка, яку я вже колись бачив у селищі. Напевне, її прислала Фредова мати. Було вже пізно. Вона сказала, щоб він зараз же повертався в фортецю. Отак ми й розлучилися.

Наступного дня я знову побачив свого приятеля. Він приніс мені кілька маленьких гачків, а я показав йому Пононку. Великий пес, майже такий на зріст, як я, що дуже мене любив, відразу ж сподобався Фредові. Пононку спершу дратував запах білої людини: він гарчав і їжив шерсть, але я запевнив його, що Фред — добрий друг та що з ним треба поводитися чемно. Пононка, розумний пес, відразу втямив, чого я від нього хочу.

Потім прийшло кілька хлопців з нашого табору. Ними верховодив отой самий заздрісний шибайголова Дерев'яний Ніж. Хлопці не дуже прихильно ставились до Фреда і зараз же почали з нього глузувати. У нас в усіх було довге волосся, яке навіть закривало вуха, а у Фреда воно було коротко обстрижене, і вуха кумедно відстовбурчувались. Мене це вразило ще під час нашої першої зустрічі в селищі, і я подумав, що це, мабуть, така особливість усіх білих хлопців. Зараз Дерев'яний Ніж та його товариші почали сміятися з Фреда, що в нього злий батько, бо це, мабуть, він так смикав його за вуха, що вони витяглись.

— Тобі було дуже боляче? — питався з удаваним співчуттям Дерев'яний Ніж.

Фред, мабуть, зрозумів, у чому річ, бо похитав головою.

— А як вас, білих хлопців, б'ють батьки? — допитувався Дерев'яний Ніж.

— Ось так, — і Фред ударив себе нижче спини.

Всі, крім мене, розреготалися. Хлопці з насолодою глузували з жорстокості білих батьків, а мені здалося, що їм зовсім не слід було так поводитися з Фредом. Щоправда, нас, індійських дітей, батьки ніколи не били, бо вважали за гріх бити власних нащадків.

Через те, що з нами не було Міцного Голоса, а хлопці весь час чіплялися до Фреда, я взяв його за руку, покликав Пононку й провів білого хлопчика до воріт фортеці. Там я з ним попрощався.

Наступного дня була якраз ота