Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

згодом проявляються вони сутінкові примарні постаті, напівогорнуті в дим, видимі лише з освітленого боку — наче чорти зодягнуті в дрантя щоб затулитись від туманів — один стояв попереду з остенем напоготові а полум’я і дим валили йому в лице — інший поволі веслував нечутно попри сам берег майже непомітними гребками.

Річка виявляється просто широченна — туман піднімаючись з води ще додає безмежності. Крутий берег чи то пагорб освітлений місяцем височить понад лугом на побережжі — з піщаними ярками і мушлями молюсків що так ними ласували колись індіянці. — Лінія берега хоч і близька та око її віддалює аж попід той пагорб — вода висока — і така вона аж до самого горба. Тепер вогнище рибалок вже позаду густо проміниться на відстані і стає зорею — точнісінько як сонячне світло пробиваючись крізь нерівну щілину утворює круглу фігуру на протилежній стіні так і полум’я на відстані утворює зірку. Це дія повітря. Яскраве сяйво місяця весь час супроводжує нас і видно його під незмінним кутом попереду на поверхні латаття — і відображення лику його в потривоженій воді за нашим бортом видаються золотими сліпучими зливками що сипляться на прилавок річки. — Цей скарб невичерпний що ми його ронимо наче з бездонного рогу достатку

(Чую спів жайворонка цього ранку 7 жовтня а вчора бачив їх на луках. І жайворонків і дроздів знов часом чуєш наче після короткої перерви і тепер прибули попрощатися.)

Не знаю але оте примарне мерехтіння олійної поверхні ще й підсилюється слабким туманом понад нею. Кілька жуків плавунців пливуть разом з нами.

Вигукую як селянин на биків — відразу ж ліси на східному березі озиваються і західні пагорби трохи вгору рікою і здається відлунює з одного краю річкової долини до іншого поки нарешті чую селянина що гукає воликів далеко попереду на Плесі куди ми саме пливемо.

Якраз минаємо коліно ріки де нема туману — може там де повітря ворушиться — Наш одяг ледь просяк мрякою наче сиділи у воді. Подекуди ріка то холодніша то тепліша. В одному місці було тепліше всередині туману аніж на видноті.

Посередині ставу знов пробували луну. Спершу горб праворуч озвався; далі вище течією ліворуч; а далі після тривалої павзи коли вже ми й не сподівалися — а чим більше чекаєш то й несподіванка більша і радісніша коли почули як селянин поганяє своїх воликів у долині далеко вище рікою на протилежному боці набагато гучніше ніж перед тим — і навіть згодом ще ми почули одне слабеньке відлуння з сусіднього містечка. Третя луна звучала ще виразніше аніж друга але чому питаюся луни завжди ідуть вгору рікою —

обернувшись я вигукнув знову — і тоді виявилося що вони майже так само спливали і за течією, а може чогось я й не почув.

А як гребли до чистого плеса у місячному сяйві горб на східному березі прикритий дубовими чагарями важко було визначити напрямок нашого човна бо не видно було лінії води що підмивала горб — аж поки не побачили водорості і піщану косу і високі очерети як підносили з мілководдя щогли великих суден у гавані. Місяць був такий високий що й не видно було його відбитку на воді. Веслуючи за течією спинами до місяця бачили віддзеркалення — кожного лісу і горба виразно обабіч Оці відлуння у відповідь — тіні до тверді — вражають подорожнього гармонією і симетрією — наче склав промокатку і одержав подобизну. — Дволикість чим так втішається природа. Усе що видиме є лише половиною. Коли то піднімалися то опускалися річкою бачили хатинки ондатр ледь видимі з-поміж водоростів — міцним мускусним духом тягне з окремих місцин на березі, а то скунсовим духом повіє понад луками чи полями. Туман з’являється деінде збитий сам собою у пірамідки чи купки — на поверхні води. Де берег дуже низький справжні і відображені дерева здається стоять нога до ноги — і лиш лінія розділяє їх і вода і небо ледь не переливаються одне в одне — а берег наче тече. Додому о 10-ій.

7 жовтня 51-го

О 1 год. на човна і до кутнього мосту Дуже спокійний ще теплий ясний день. Наш човен малий і низький ми при самій воді. Ондатри не перестають мурувати свої хатки — вже завершують. Вони овальної форми — дивлячись зверху поступово здіймаючись від вужчого кінця куди пацюк пролазить — вимурувані з пучечків стебел водорості Pontederia (вже мертвої) мичкуватих корінців або листя жовтих глечиків чи інших водоростів — диких півників — рослини у вигляді півнячого хвоста чи павичевого пера — мушлі молюсків і т. д. — часом визирають з-поміж відмерлих стеблин понтедерії чи прутиків лози — чи вербових. Жмутики вкладалися шарами щораз меншими утворюючи наче конічний горб. Недобудовані але їхня вправність вражає але ще більше, працьовитість. Одну таку хатку ми розламали, щоб краще роздивитися всередині. Невеличке дупло на двох чи трьох дорослих ондатр якраз над водою, досить мокре, певно що темне і вузьке з’єднане з підводним ходом. Там було кілька шматків білого кореня якоїсь водорості мабуть тої ж понтедерії — чи водяної лілії. Отак і живуть вони поруч з водою — завжди у мокрій квартирі — у мокрому пальтечку що ніяк перевдягнути і з вічною водою у погребі, куди веде єдиний вихід. Вони спростилися більше за Діогена. Певно що не бояться застуди — лихоманки — чи сухот. А уявіть виховання малих в такому місці — гірше як у підвальній конурці — але мабуть вони тут не розмножуються. Ондатри і прісноводні молюски віддавна