Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

Максименко з приємністю слухав рокітливий бас, котрий, здавалось, і од нього відганяв цілоденну втому.

— У мене щойно скінчилась оперативна нарада, — повідомив Соколов. — Гарячий день завтра буде. Зрозумів? Зайди на кілька хвилин, дещо треба уточнити.

— Зрозумів. Зараз буду, — коротко відповів Максименко, одразу збагнувши, що мав на увазі Соколов.

Завтра на великій території Чорного лісу мали водночас розпочатися бойові операції по ліквідуванню виявлених націоналістичних схронів. Чекістські підрозділи разом з загонами військ МВС отримали бойове завдання по знищенню головного схрону Хмари.

Деталі операції були відпрацьовані два дні тому. Все, здавалось, було зважено і вивірено до найменшої дрібниці. Але Соколов і сьогодні провів нараду. Мабуть, вже останню…

«Чи не забагато нарад? — розмірковував Максименко. — Скільки їх за останні дні було! На паперах все чітко, все відшліфовано, все ідеально. А як буде на місці? Передбачити усі несподіванки неможливо. Бодай би останні події…»

Він важко пережив звістку, принесену пораненим Герасимом, вражений був загибеллю досвідченого розвідника. І Сокрута в лабетах ворога… Як йому там? Чи живий? Що з Зіною? Звідки вороги дізналися про сім'ю Сокрути?

До сьогодні Максименко ламав над цим голову, не знаходячи будь-якого логічного пояснення тому, що сталося. Світло на все пролив заарештований сьогодні націоналістський есбіст Чернуха. Бандит засвідчив, що Симона Колибу вистежили, коли він зайшов на квартиру до дружини. Тимчасовий комендант СБ Митрофан Дикий відразу ж наказав полонити сім'ю Колиби і діставити до схрону. Серед виконавців цього наказу був і Чернуха.

Бандит мляво відповідав на допиті, але про Колибу говорив охоче; бандит аж навіть хизувався успішною акцією. Максименко зрозумів, що пригнічений несподіваним арештом бандит хоч в такий спосіб хотів компенсувати свій провал. Мовляв, хоч і сам попався на гачок, але й вашим людям десь непереливки…

Чернуху взяли о п'ятій вечора.

Зранку Максименку подзвонила Рада Волосюк. Схвильованим голосом дівчина повідомила, що Чернуха щойно був у неї на квартирі, цікавився новинами. Вона сказала, що працює вже на мебльовій фабриці. Ця звістка занепокоїла Чернуху. Він почав доскіпуватись, чому вона облишила роботу в управлінні міліції. Відповіла, що набридло друкувати папери про кримінальних злочинців, котрі їй маряться вже мало не за кожним рогом. Чернуха не надто повірив їй. Запропонував зустрітись наприкінці робочого дня. Вона призначила йому побачення біля кінотеатру «Червона зірка», де йшов фільм «Залізна маска». Рада сказала йому, що дуже хоче потрапити на перший вечірній сеанс. Це прохання Чернуха вислухав доволі скептично. Відповів, що не має часу розважатись переглядом безглуздих фільмів, але на побачення прийде неодмінно, бо конче треба переговорити про їхнє майбутнє. Що він мав на меті, Рада не знала. Висловила побоювання, що він взагалі не з'явиться в призначений час.

Чернуха, одначе, прийшов…

Коли його взяли, він, отетерілий з несподіванки, брудно обізвав дівчину і уїдливо запитав її, коли ж це вона встигла зняти з очей полуду, аби розгледіти, хто він є. Рада зблідла, почувши брудну лайку, щоки її відтак спалахнули гарячим рум'янцем.

«Тебе розкусив Басенко, — з ненавистю дивлячись на того, хто розтоптав її дівоче довір'я і першу любов, мовила дівчина, — той самий Басенко, про якого ви так мерзенно допитувались у Мальви і її батьків… Тепер відповіси за все!

І ще одне… Я тобі збрехала, що у мене буде дитина… Хотілось подивитись, як ти поведешся… Яким ницим ти був у ту мить! Як підло вдавав із себе ощасливленого, а сам зловтішався! Я відчула твоє хиже нутро саме тоді… Так от, бог милував, не наказавши мене такою напастю!»

Так скінчилась гірка сторінка її невдалого, сплюндрованого кохання. Максименку було від щирого серця шкода покривдженої дівчини: надто жорстокий урок вона отримала від життя!

Чернуха зізнався, що мав виконати термінове завдання Митрофана Дикого: спробувати вивідати, чи не планується найближчим часом облава на мешканців головного схрону. Дізнавшись, що Волосюк вже не працює в міліції, Чернуха запідозрив, що це якось пов'язано з ним особисто. Вирішив з'ясувати все остаточно і терміново усунути небажаного свідка.

«Як усунути?» — уточнив Максименко. «Убити!» — криво посміхнувшись, спокійно пояснив бандит. Максименку на мить стислося серце. Фінал цього побачення був би трагічним, коли б дівчина утаїла од усіх появу цього лютого звіра, коли б довірилась своєму сліпому почуттю закоханості. Розсудливість, на щастя, в ній перемогла. Запеклий ворог, що так довго підступно маскувався, був врешті-решт знешкоджений.

Максименко закрив у сейф протокол допиту, взяв копію і поспішив до підполковника Соколова. Навіть коли б той не зателефонував, він все одно зустрівся б сьогодні з ним. Нові відомості, отримані від заарештованого бандита, вимагали термінових уточнень в оперативному плані бойових дій.

У приймальні Соколова він побачив кількох офіцерів-чекістів, котрі, полишивши кабінет, затримались, щось жваво обговорюючи. Трохи зачекавши, Максименко постукав.

— Дозвольте?

— Прошу, прошу! — підвівся Соколов назустріч. У кабінеті він був не сам. Біля столу сидів чорнявий майор у формі прикордонника.

— Не знайомі? — перейняв Соколов оцінювальний погляд Максименка. — Майор Гаращенко, — представив він прикордонника. — Завтра його підрозділ наносить основний удар по центру, блокуючи можливий відхід бандитів у прикордонну зону… Тут ось яка справа, — схилився він над картою, — ось це підступне болото… Що коли бандити знають хід? Тоді неодмінно вислизнуть! Розрахунок на несподіванку… Початок о четвертій. Ледь засіріє — і останній кидок на ворога!

— Несподіванки не буде, — заперечив Максименко. — 3 тим до тебе і прийшов…