Борис Левандовський - Байки проти ночі

— І що ж?

— Тільки не ображайся, старий. Я сказав, що ти засмутився і наковтався якоїсь хріновини, від якої в тебе тепер галюники.

— От спасибі… — остовпів Макс, ледь не захлинувшись кавою. Але за мить усе одно закашлявся.

— Та нема за що, нема за що, — Мирон турботливо поплескав його по спині.

— Що ти їй ще сказав?

— Більше нічого, чесно. Вона розсміялася й поклала трубку.

Коли Макс збирався знову пригубити кави, з чашки раптом випірнув чийсь неймовірно довгий язик, вкритий мерзенними пухирцями, і лизнув його в губи. Макс відсмикнувся від чашки й пролив частину її вмісту на стіл.

— Не біда, — сказав Мирон, витираючи стіл ганчіркою. — Старий, я знаю тебе надто давно. Ти прийшов до мене сьогодні не просто так. Можеш не говорити, що в тебе трапилося, значить, є причини мовчати, але… Якщо моя підтримка знадобиться — ти знаєш, де мене знайти.

— Спасибі, — відповів Макс. Ось за це він і любив Мирона.

Чашка недопитої кави залишилася стояти на протертому столі — пити з неї Максу більше не хотілося. Слизький дотик довгого язика ще довго зберігався в пам’яті, незважаючи на переконання, що це була не більш ніж чергова ілюзія. Іноді вони були надто огидними. І завжди — надзвичайно правдоподібними.

«А якщо мене тут узагалі нема? — раптом майнуло в Максовій голові. — Якщо я тільки думаю, що в гостях у Мирона?»

Він ще не забув, як зрадів приїзду батьків, провів з ними понад годину, поки не виявилося… Це був чудовий урок — тут, у його маленькому флігелі реальності, куди відкрився люк, що веде в гігантські катакомби підсвідомості, більше нічому не можна безоглядно довіряти, навіть власним очам. Насамперед — їм.

Тотальна невизначеність.

Це важко. Важко, коли ти стаєш чиїмсь піддослідним кроликом, а потім тебе просто відпускають, не залишаючи жодного шансу повернутися назад, щоб поставити запитання й одержати на них відповіді. Важко, коли найбільша загроза — в тобі самому. Важко, коли в тебе з’являється ворог, про якого ти нічого не знаєш, але якого це не зупинить. Особливо важко — дивитися, як…

Макс уже хвилину спостерігав, як від мізинця лівої руки Мирона, наче кінцівка амеби, спочатку відбрунькувався бородавчастий наріст, розвинувся в людський ембріон, і тепер це плавало в повітрі, сполучене з пальцем його найкращого товариша своєрідним еквівалентом пуповини, впевнено набуваючи рис Блідого Незнайомця.

— Вибач, але мені краще повернутися додому, — Макс перервав розповідь Мирона про те, як вони з батьком по дорозі з риболовлі пробили колесо й виявили проблеми з запаскою. Він підвівся.

— Здається, це ще гірше, ніж я думав, — Мирон теж підвівся. — Ти впевнений, що зараз чиниш правильно, старий?

— У мене немає вибору.

— Як знаєш.

Повернутися додому Макс вирішив пішки, обрав сорокахвилинну прогулянку, аніж чвертьгодинну їзду автобусом. Йому не вистачало тільки влипнути ще в якусь історію. На зворотній дорозі його чекала лише одна неприємна подія, яка, однак, добряче підпсувала й без того пригнічений настрій.

З кущів йому навперейми вискочив чорний пудель з тонким шкіряним нашийником. Макс збирався обійти собаку, але пудель знову пересік дорогу, невідривно дивлячись йому прямо в очі. У Макса закалатало серце, бо тварина поводилася надто дивно (якщо, звичайно, була справжньою), та й важкий погляд собаки не обіцяв нічого доброго. Пудель був замалий, щоб становити серйозну небезпеку, — в гіршому разі міг учепитися в гомілку й залишити кілька подряпин від своїх дрібних зубів, — але не було гарантії, що собака не виявить якихось надзвичайних здібностей. Той собака, якого бачив Макс.

— Пішов!.. — він зробив вигляд, що збирається штовхнути собаку. Пудель позадкував, але не зійшов з дороги.

Макс озирнувся, переконуючись, що поблизу нікого немає, і сказав:

— Гаразд, чого ти хочеш?

— Ти даремно втікаєш від нього, — відповів чорний пудель ламким і ледь хрипкуватим голосом підлітка. — Тепер він зможе знайти тебе скрізь і коли захоче. Ти не сховаєшся.

З боку темного скверу пролунав короткий свист, і пудель помчав на нього, знову ставши звичайним собакою.

Він не уточнив, кого мав на увазі, але Максу й так було ясно.

Макс потрапив додому тільки опівночі. Коли він зачинив вхідні двері й знову опинився у рідних стінах, відчув себе впевненіше. Але пудель був правий — для Блідого Незнайомця не існувало перешкод. Той міг виникнути будь-якої миті: матеріалізуватися з цигаркового диму, вискочити з пляшки з пивом, як джин, звалитися на голову зі стелі, як шматок старої штукатурки… Коротше, як завгодно.

Незважаючи ні на що, ця пізня прогулянка остаточно позбавила Макса сили. Дія кави, якою його почастував Мирон, закінчилася ще дорогою, і тепер