Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Тут Іван згадав про Василину. Нерозумне бажання знову охопило його. Чоловічий організм, ласий на хіть, відпочивши, давав про себе знати. У кальсонах чоловіча частина підвелася, заскиглила, вимагаючи ласки. Як йому захотілося жінку! Що взагалі коїться в голові?! Усе перемішалося. Обов’язок вимагає, аби він був відданий серцем партії, а плоть вимагає, аби її задовольнили.

— Може, так і треба? Узяти бабу й жити собі на втіху? — раптом подумалося Горовому. У ньому боролися два єства, два почини. Та й що таке життя, як не протиставлення? Якщо Господь і влаштовував землю, то тільки на протиріччях: земля і небо, вода і пустеля, вітер і задуха. Ось і Іван боровся зі своїм звіриним. Бажав великого, а був ласим на мале. Вірив у Ідею, але спокушався на плоть.

— Чортові думки! Хоч кошмари поки не сняться. А ось із Костею потрібно розібратися, — сказав він сам собі й одягнув сірі, сталеві штани.

Ближче до обіду до нього в хату-читальню прийшов Костя. Комсомольці знову повернулися з ранкового походу ні з чим. Двадцять пудів та два десятка курей. П’ять птахів відразу зарубали, приготували. А що? Ротів ціла юрма, жерти всім треба! І вони збирали з селян то зерно, то худобу. Так от, прийшов Костя в той час, коли Іван поглинав курячу ніжку. На столі були розкидані циркуляри, повідомлення, накази, вимоги. Ціла гора паперів. У них наполягали, просили, погрожували покарати за невиконання плану. По всій країні текли струмками такими папірці, розтікалися, починаючи від Кремля, у республіки, столиці, райони, села. Кожен із них — потенційний вирок. І чекає кат на свою жертву, і чекає жертва неминучого. Іншим разом Іван Єгорович матюкався б, рвав і метав, побачивши непокору партії. Він знав, чим це загрожує, і схвалював покарання, адже тільки так можна досягти результату з цими людьми. Адже вони, як стадо баранів, розуміють тільки батіг. Але зараз комуніст був спокійний. Учора до пізньої ночі він розмовляв із Катрею, пояснив їй ситуацію й розповів про план. Ідея Горового надихнула дівчину, вона запропонувала, як найкраще підійти до цього питання. Завтрашній день усе вирішить. Завтра — Рубікон, який Іван перейде й ніколи не зможе повернутися. Він розумів це серцем, відчував, як усе зміниться в одну мить, трапиться щось неймовірне. Для селюків — у фізичному світі, а для нього — у духовному.

Тому зараз він спокійно пережовував куряче м’ясо, запивав чаєм зі срібного підстаканника, відкушував хліб, що кришився в руках. Костя зайшов до приміщення, одягнений у широку куфайку, стояв і сором’язливо м’яв хутряний капелюх, топтався в мишачих валянках.

— А, проходь-проходь, — махнув Іван у бік крісла.

Чолов’яга слухняно сів біля довгого столу. Це колись був панський кабінет. Тоді біля стінки стояли полиці, забиті книгами, а також сервант із чайним сервізом. Велика картина висіла на тлі зелених, трав’янистих шпалер. Але зараз нічого цього не було — полиці стояли порожні, як покинуті нори. Дверцята серванта були давно відламані, від сервізу залишилося два порцелянові горнятка. На місці картини виднівся квадрат більш насиченого зеленого кольору.

— Хочу вам, Костянтине, доручити особливо важливу справу, — сказав Горовий.

— Важливу? Це як? — запитав Костя.

«Ну, бовдур! Розумом не блищить», — подумав Іван, але зовні м’яко й добродушно посміхнувся.

— Це означає, що справа може вплинути на долю країни, — офіційно оголосив він.

— Он як! Боязко мені щось, — сказав Костя.

— З якого приводу, дозвольте запитати, вам «боязко»? — поцікавився Горовий.

— Шо не впораюся, обнадію й не впораюся, — відверто зізнався чолов’яга.

— Це ви, Костянтине, себе недооцінюєте. Ваших здібностей більш, ніж достатньо.

— Правда?

— Ну звичайно! От ви думаєте, що працюєте в колгоспі, годуєте своїх корів і все? Ні, ви таким чином забезпечуєте молоком робітників на заводі, учителів у школі, червоноармійців у армії. Велику справу робите, товаришу дорогий.

— Я, якось, цей… не думав…

— Ось-ось. А ви подумайте. Скажу більше. Я приготував вам важливе доручення.

— Яке це?

— Гей-гей! Не поспішайте. Коли я сказав «важливе», значить, просто так про нього дзвонити не потрібно.

— Зрозумів-зрозумів.

— Так ось. Потрібно терміново відвезти ось цей пакет у район. Адресу вказано. Зараз усі партійці зайняті збором зерна, мені і послати толком нема кого. А я покладаюся на вас, довіряюся вам душею.

— Та я…

— Ніяких заперечень. До вечора повернетеся. Це наказ!

Такий тон збентежив Костянтина. Загиблий голова, звичайно, матюкав його в сорок поверхів. Навіть намагався в пику дати, лаяв і шпиняв з усякого приводу. Але щоб ось так, по-військовому, «наказ» і крапка? Та ніколи в житті! Можна сказати, що вперше він відчув себе в лавах людей, що крокують кудись за горизонт. Йому випала колона з транспарантами і прапорами, що марширувала за наказом Партії. Це вона веде їх, молодих, сміливих, за своїм великим розсудом, а розсуд цей — мудрий. Але дуже вже то незвично!

Дивлячись, як засумнівався чоловік, Іван продовжив:

— Тут головне — безпека. Нікому й нічого. А потім, може, я допоможу тобі пробитися далі. Станеш заступником голови.

— Я?

— Ну, не я ж!

Горовий усміхнувся. «Ох і колода. І що тільки Василина в ньому знайшла?» — подумав він. Костя зволікав. Він водив губами, ніби намагався щось сказати, але замість цього марно відкривав рота, наче риба.

— Так!