Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

спритно, а втупились у його лице. Раптом від цього погляду Горовому стало ніяково. Не те щоб він соромився або переймався, швидше так сильно втомився, що йому менш за все хотілося стикатися з ким-небудь. Усередині — порожньо, як у діжці. Слова — зайві.

— Не хочете присісти? — запитала Катря.

— Е… Ну… Мабуть, — відповів, вагаючись, Іван Єгорич.

Він сів у потерте старе крісло. Повернулася Василина, несучи куркульську золотисту тацю. Вона поставила її на столик — на таці лежало три великі картоплини, один шматок сала й окраєць хліба.

«Негусто», — подумав Горовий. Цей натюрморт викликав у нього якийсь жаль — гарна таріль іскрилася золотисто-лимонним кольором, демонструючи майстерне гравірування, витончені лінії. І тут — груба, убога їжа.

— Ви надовго до нас? — Катря не вгамовувалася.

— На скільки треба, — грубувато сказав Горовий.

— Товариш приїхав на тиждень, — утрутилася Василина.

— Дуже цікаво, а коли все ж таки ми побудуємо комунізм? — переключилася Катря на іншу тему.

— Швидше, ніж усім здається, — похмуро пробуркав Іван.

— Хочеться, щоб усе змінилося, — мрійливо протягнула Катря.

Настала незручна тиша. Худорлявий покрутився, схопив хліб із салом і заходився жувати. Тут Горовий подивився на нього уважніше, замислився.

— Як вас звати? — запитав він.

— Костя, — прошепелявив чоловік.

— А, Костя. Так, так. А чому я вас сьогодні не бачив на зборах? — грізно запитав Іван.

Співрозмовник перестав жувати й трохи тупувато подивився на Горового.

— Я у колгоспі, коровам сіно розвожу, — пробурмотів Костя.

— Він був зайнятий, але якщо ви скажете, звичайно, прийде, — вставила Василина.

— Прийду-прийду, — кивнув головою чоловік.

Горовий хотів був щось сказати, але замовк. Василина стояла перед ним у широкій бежевій сукні. Тканина не здатна була утримати її форми, тому груди випирали, підкреслюючи талію жінки.

— Гаразд, розберемося, — протягнув Іван, — завтра з’явитеся в моє розпорядження.

Костя закивав і взяв картоплину з таці. Горовий уважно оглянув його: худий, як каланча. Рухи повільні, погляд розлогий. Безвольний тип, тюхтій. Хоч би щось корисне зробив для партії. Постій-но, а можна його застосувати для благої справи! Якась недобра тінь майнула по фізіономії Івана, наче хтось напоумив його… Він зло примружився.

— Дозвольте вас запитати, Іване Єгоричу. Звідки стільки ворогів, адже ми буржуїв вигнали? — поцікавилася Катря.

— А? Так… Ну, розумієте, класова боротьба починається з думок. Усі одноосібники прагнуть думати про себе, як про центр світу, але Партія і Держава — це і є центр.

— Але хіба не можна їх перевчити?

— Воно-то можна, але складно й довго. Тому нам треба брати де переконанням, де силою, а де хитрістю.

— І виходить?

Горовий замовк. Йому найменше хотілося говорити про власні невдачі. Селюки вперті, не те, що робочий клас на заводах. Ті більш слухняні, бо звикли, що є господар. Тепер Партія — наш рульовий і Велика ідея — наш господар. А ось селяни ніяк не могли це прийняти.

— Важко, товариші, важко.

— А що я можу зробити, чим допомогти? — зголосилася Катря.

Іван хотів спочатку сказати, що нічим, але раптом йому прийшла в голову ідея.

— А скільки дітей до вас ходить у школу?

— Усього? Тридцять п’ять.

— І все вміють писати?

— Майже. Я другий рік тут, як школа утворилася. Дітки розумні, швидко схоплюють.

— А скільки заможних?

— Чоловік десять. А що?

Іван Єгорич просвітлів, пожвавішав. Йому раптом здалося, що навіть гасова лампа на тумбі засвітилася яскравим нафтовим світлом. Блиск і позолота покрили старі речі, розставлені в кімнатці. Стомлений, знесилений, Горовий був сповнений гіркоти й печалі. Але тепер у голові промайнула ще одна думка, ніби схопила його за комір і понесла геть із цих темних сільських місць.

— Так, давайте вийдемо, ну, скажімо, на кухню, Катерино, — звернувся він до вчительки. Та здивувалася, але встала й пішла слідом за Горовим. Той зайшов до сусіднього приміщення. Ще одна гасниця витрачала паливо, пелюстка жовтого полум’я, укладена в скляну колбу, відчайдушно тріпотіла. Піч палала жаром. На столі було порожньо. Навколо стрибали півсвіт і півтіні. Як тільки Катря зайшла, Іван прикрив двері, поставив стілець біля столу й сам присів з іншого боку. Трохи помовчавши, він приступив до розповіді — що потрібно зробити і якою ціною. З кожним словом у нього вселялася впевненість, що він зможе перемогти цих нікчемних селюків. Як вони взагалі посміли стати між ним і світлим майбутнім?! Горовий ні перед чим не зупиниться, розшматує всіх, розкидає по землі. Власний план так надихнув його самого, що Іван раптово заусміхався, очі заблищали, а думки стали чистими й холодними, як лютневий сніг.

Наступний ранок почався з хуртовини. Вона стукала у вікна, билася, як причинна. Мороз міцнішав. Село затихло, рідко коли чувся роздратований гавкіт собаки або кострубатий хрип голодного ворона. Ніхто не виходив із хат. Люди сховалися, ніби їх і немає. Горовий прокинувся в доброму гуморі. Так, зараз справи йдуть туго, що й казати, погані справи. Але сьогодні-завтра все зміниться! Він добереться до запасів куркулів, а якщо хтось встане на його шляху — розстріляє. Ні більше,