Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Та ну що ти! Що там той хлібець? Хіба хлібцем наїсися? Ти ж подивися, яка ти худа! Шкіра та кістки! Чоловікам такі не подобаються! А ти хлібець та хлібець. Поїж!

Але Міра наполягла на своєму і нічого, крім хліба, не їла. Жінка запропонувала випити самогону, але Міра не пила. Жінка сказала, що нагріла чавун води, можна було б помитися у великій балії. Але й тут Міра відмовилася. Тоді жінка постелила Мірі на долівці біля печі.

— Роздягайся та лягай, нічим тобі не вгодиш, — невдоволено пробурмотіла жінка.

Міра роздяглася.

— Яка ж ти й худа! Ну що шкапа! — Жінка її чомусь уважно роздивлялася. — Ось на тобі сорочку нічну.

Міра одягла її і непомітно сунула під руку пару револьверів.

— Ну, добраніч, — жінка вийшла до кімнати, погасила там лампу і сама вляглася спати. Тиша. Потім наче пролетіло щось. Міра стиснула рукоять револьвера, дивилася у темряву, але нічого не було видно. Обережно відсунулася з того місця, де лежала. Жінка їй постелила під піччю, а Міра перелізла в інший бік, до стінки, яка відокремлювала кухню від кімнати. Під ковдру на старому місці поклала якісь лахи, що намацала поруч. Якщо придивитися у темряві, то Міра спала нібито на старому місці. А вона сиділа під стінкою з револьверами у руках.

На вулиці Чет теж сидів, інколи підводився, щоб обійти копицю з сіном. Таким чином гнав від себе сон. Коли зафоркали коні. Щось їм не подобалося. То стояли тихенько, хрумали сіном, а то били копитами, рвалися з мотузок. Чет підійшов до них, заспокоював. Це трохи подіяло, але ненадовго. Ось знову коні почали метушитися, іржали, тремтіли, рили копитами землю, наче хотіли втекти. Тільки Дубківський був спокійний, знай собі сопів у сіні, наче немовля після купелі.

Чету здалося, що побачив він у темряві якісь вогники. Ось вони були, а ось вже не стало. Потім ще. І коні вже зовсім стали дуріти від жаху. Чет чоботом штовхнув Дубківського. Але той спав, наче вбитий. Чет зібрався було смикнути його за ногу сильніше, коли коні стали дибки, а з темряви вилетіла чорна тінь. Чет вистрелив і покотився землею. Ще тіні, він стріляв знову і знову, стріляв у вогники, маленькі вогники, що неслися на нього і вистрибували з темряви. Набої в обох револьверах закінчилися, Чет схопив шаблю, шматував нею повітря. Не повітря, якісь тіла, що гарчали і намагалися вчепитися у нього своїми ікластими пащами. Ось Чета збили з ніг, на нього кинулося одразу кілька істот, він відбивався і розумів, що пропав, загинув, його вже шматували гострі зуби нападників, аж тут залунали постріли. Це, нарешті, прокинувся Дубківський. Стріляв з револьвера, його теж збили з ніг і бозна-що було б, та з хати, де теж пролунало кілька пострілів, вискочила Міра у нічній сорочці, з револьвером і сокирою. Лівою стріляє, правою рубає хижаків, що ледь не загризли Чета. Потім допомогла Дубківському.

Коли добила останнього нападника, настала тиша. Міра важко дихала, чутно, як хекали і Чет із сотником. Сиділи у темряві, потроху оговтувалися. Дубківський узяв свою запальничку, яку Чет йому повернув. Присвітив нею. Побачили туші вовків, розкидані навколо.

— Це ж вовки! — здивувався Дубківський, який про всяке чув, але щоб оце вовки цілим навалом нападали?..

— Не вовки. Де ти таких великих вовків бачив? — вказав Чет на незвично великі розміри тварин.

— А хто? — перелякано спитав сотник, який і сам бачив, що не буває таких дебелих вовків.

— Вовкулаки. Ось дивися, — Чет показав на одну з туш, у якої задні лапи трохи були схожі на людські ноги. — Так поспішали, що не дочекалися, коли повністю вовками стануть. Напали.

— Вовкулаки! У Бар-Кончалаби про них є! Читав! — закричав і аж підстрибнув на місці Дубківський. Почав роздивлятися чудовиськ.

— А в хаті павук, — спокійно сказала Міра.

— Хто? — здивувався сотник. А Чет подивився з тривогою.

— Павук, — повторила Міра. — Дебелий такий. Три кулі випустила, а потім ще сокирою довелося гилити, щоб заспокоївся.

— Ходімо подивимося! — закричав Дубківський.

— Револьвери перезаряди спочатку, — нагадав Чет і кинув торбу з набоями.

Розібрали їх, набили барабани, тоді вже пішли до хати. Там чутно було, що плакала жінка. Запалили лампу і побачили, що жінка, господарка хати, плакала біля здоровезного, волохатого чорного павука. Мертвого, з пробитою в кількох місцях оболонкою, з якої витікав слиз.

— Що ви наробили! — закричала жінка. Вона цілувала волохаті павучі ноги і поливала їх сльозами.

— Добре, що я перелягла, — розповідала Міра, — А на старому місці ковдру залишила. Павук плигнув і ось цей шип увігнав, де моя голова мусила бути, — Міра вказала на довгий хвіст чудовиська з шипом на кінці» гострим, розміром з гостряк спису. Ще й сочилося з нього щось. Мабуть, отрута. — Я його з револьвера, а він на мене. Я ще з вечора примітила, де сокира стоїть, з полу зістрибнула, схопила і давай рубати. Ледь поклала волоханя.

— Сучко! Сучко! — застогнала жінка.

— Нове чудовисько! — у захваті сказав Дубківський. — Чорний павук-людожер Дубківського! Про нього теж у Бар-Кончалаби нічого не написано! Слухайте, та я тут наберу чудовий матеріал для книжки! А звідки він виліз?

— З печі, — сказала Міра.

— Нумо посвіти, — Дубківський поліз у піч.

— Та хоч револьвер у руки візьми! — крикнув Чет, але Дубківський вже заліз у піч.

— Що там? — спитала Міра.

— Склад! — крикнув Дубківський. —