Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

І знову потрібне велике зусилля, щоб придушити радість і гордість, які переповнюють її всю і намагаються вирватися на волю. Чотири роки боротьби!.. Так, так, через дев’ять днів, саме у вересневі нони мине повних чотири роки, відколи могутній Флавій Боніфацій, комес Африки і комес доместиків, улюбленець і приятель вічної Августи — з першого погляду закохався в останню спадкоємицю Пелагіїв, якій було тоді сімнадцять весен. Без сумніву, просторі й багаті володіння між Гіппоном Діаритом і Тамугаді, що мали дістатися молоденькій Пелагії в посаг, відіграли не останню роль у рішенні прославленого комеса, — а все-таки насамперед велике кохання, що ним він запалав до неї, змусило його добиватися її руки. Пелагії охоче б поріднилися з приятелем і улюбленцем Августи, але поставили умову, що дитя їхнього роду, пошлюбивши визнавця нікейської науки, не буде змушене міняти віру. І побожний Боніфацій згодився. Це було її першою перемогою.

А друга?… Другу вона здобула не тільки над чоловіком, а й над батьком Африки… Коли почулася матір’ю, Боніфацій зажадав, аби його дитя, що прийде на світ, було охрещене та виховане у вірі, яку він визнає. Пелагія сказала: «Ні». Почалася боротьба. Народилася дівчинка. Батько Африки засипав прославленого комеса листами та усними суворими напученнями чи дружніми порадами. Пелагія казала: «Ні». І дівчинка була охрещена аріанським пресвітером.

— Ти зрозумієш мене?… Ти пробачиш мені? — з тугою і неспокоєм шепотів Боніфацій, дивлячись у скам’яніле обличчя батька Африки. — Я не зумів… не міг… Хай скаже тобі всезнаючий Христос, на лоні якого ти вже спочиваєш, чи міг я вчинити інакше?…

А за мить:

— Хіба ж ти сам не вчив нас словами апостола та своїми, що Христос — се Бог любові і вся віра з Церквою разом лише на вірі стоять?!.. На любові, не на силі… То як же я міг силою схилити її, щоб вшанувала нашого Христа, нашу віру?… Ти, що тепер усе вже знаєш, скажи… сам скажи, чи милим було б Господу нашому небесному ловлення для нього душ страхом, насиллям, владою мужа?! Я солдат, наймудріший отче, не священник, усіх доріг мудрості Божої не збагну, не втямлю — але ж вірю, що не вшаную і не втішу Господа нашого, якщо змушу чиїсь стопи, щоб до тої, а не іншої церкви йшли, а серця змусити не зумію… І тому… лише тому…

Здригнувся. Бо тільки-но вимовив «лише тому», як зненацька ожило нерухоме мертве обличчя і, хоч не розплющилися наймудріші очі, нічого не відповіли товсті африканські губи, навіть після смерті майже молодо м’ясисті і майже пурпурові, — все ж Боніфацій виразно помітив тонку, наче значущу, а передусім глузливу посмішку в куточках губів батька Африки і, замість збліднути од потрясіння, відразу ж облився гарячою хвилею рум’янцю.

— Так… так… знаю… знаю, що ти хочеш сказати, — почав шепотіти швидко, гарячково, наче почувався страшенно розгубленим і засоромленим. — Глузуєш з мене і смієшся з моїх слів, бо думаєш: «Ти сказав правду, Боніфацію: любов керує тобою і твоїми вчинками, але не Христова, а нікчемна земна людська любов». І ще думаєш: «Боніфацій — це осінній лист, кинутий Божою рукою на роздоріжжя, земний голос серця як буря без опору підхопить його і понесе, куди захоче». Ти сказав правду, святий наймудріший отче, але хто ж?… воістину, хто ж краще від тебе знає, що таке сердечні бурі і скільки сили та святості потрібно, щоб змагатися з ними?! Тієї сили і святості не зволив дати наш Господь жовнірові, якого ти певного разу з ласки своєї назвав своїм другом і сином.

Єпископ Антонін знову ворухнув ліктями і тінь, що лежала на губах покійного, надаючи їм виразу глузливого усміху, помандрувала до шиї та грудей. Перед Боніфацієм знову було нерухоме, поважне, спокійне обличчя. Але його думка судомно вхопилася за згадку про сердечні бурі і тепер, прикликавши на допомогу пам’ять, блукала всіма книгами «Сповіді», вишукуючи усе більше схожих рис між собою і тим, кому Господь не відмовив ласки святості та сили…

— Наскільки ж правдиве те, що він писав потім про милосердя… Воістину, я б нічого не прагнув більше, ніж дочекатися моменту, коли відчую, що на мене спливає милосердя… милосердя святого Божого спокою…

Досі він ніколи не зазнав цього милосердя. Все його життя — всупереч тому, що малювалося на гарному гордовитому обличчі — було суцільною смугою неспокою і душевних терзань. Справді — був він як осінній лист, гнаний страшним буревієм вічно неспокійного серця. Як змучила його боротьба з дружиною за віру, а пізніше за хрещення дитини! Не збрехав він перед собою і духом батька Африки, кажучи, що вірить — не можна силоміць ловити душі для Христа, але водночас чув, що лише кохання до Пелагії керує його вчинками, а в глибині серця нерідко вважав себе гідним пекельного вогню через свою холодність і лінивство на Божій службі… Скільки ж разів траплялося, що зранку він шанобливо цілував ноги Пелагії, присягаючи вчинити з дитиною так, як вона забажає, а ввечері, повертаючись із єпископського дому, вирішував назавжди розлучитися з дружиною-єрестичкою. За три дні до смерті святого єпископа сказав се їй в вічі! А хіба ж після битви з Маворцієм, Саноеком і Галліоном не наказав своїм солдатам якомога жорстокіше вбити усіх трьох полонених супротивників, — а потім, побачивши їхні розтерзані тіла, заридав, три дні не їв і не спав, а врешті вирішив покинути світ і стати пустельником?!.. І не став ним! А його взаємини з Августою? з вандалами? з населенням африканських провінцій?… він більше не може… не має сил… Справді, змучений бурями вічно неспокійного серця понад людську витривалість … Невже він ніколи не зазнає милосердя спокою?… Із захопленням, але водночас наче з сумом і заздрістю жадібно п’є очима невимовний спокій, яким промениться обличчя покійного старця: ось і ти вже нарешті удостоївся щастя спокою, невтомний фехтувальнику в бою з буревіями серця… киданий стількома вихорами, невтишимий великий духу, шукачу Божих доріг, Августине… А коли ж я?…

— Пресвітлий мужу… Вандали…