Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

поклав ручку, відсунув теку, нервово тріпнув головою, аж його чуб підскочив і зсунувся з середини лоба до правої брови.

– Пропоную укласти угоду: ти не будеш брехати. Отож, вважай, я, комісар поліції Речі Посполитої Йозеф Ліндовський, тебе ще нічого не питав, а ти нічого не відповідала. Почнемо спочатку. Ім’я?

– Я ж сказала: Богдана. Ясницька.

– Була угода: не брехати.

– Я не брешу. Чого ви мені не вірите?

– Бо знаю, хто ти. Олександра Радич чи, простіше, Олеся Радич.

– Ви можете поїхати у моє село. Там мої мама і тато. Там всі скажуть, хто я.

– Ми вже були у твоєї матки.

– У мами?

– Так, у твоєї матки.

– В Туричах?

– Хочеш пограти у вар’ята, панєнко? Твоя матка живе під Луцьком. І тепер питання друге. Хто такий Арсен… е-е-е… Вірченко?

– Не знаю.

– Не знаєш? То може згадаєш?

Чоловік знову підсунув до себе велику картонну теку, вийняв з неї фото.

– Бачиш? Це ми взяли у твоєї матки.

На знімку – Дана, за нею – кущ бузку. На Дані біла сукенка в дрібні квіточки. Цікаво, якого вони кольору? Якщо це справді її сукня, то мали б бути синіми. Але світлина чорно-біла і можна тільки гадати: сині, червоні, бордові?

– Мовчиш? Бо нічого сказати. Це ти. І ось на цьому фото теж ти. Але тут ще хтось із тобою. Хто?

Він підніс до її очей друге фото. Біля клумби з квітами, міцно обнявшись, стояли Дана і якийсь незнайомий молодий чоловік – високий, худорлявий, з короткою чорною борідкою на ледь випнутому підборідді. Вони щасливо усміхалися в об’єктив. Господи! Та що ж це за напасть така?

– Згадала?

– Ні. Я не знаю, хто це.

– А себе знаєш?

Дана заплакала. Що їй сказати? Що? Що вона ніколи не зустрічалася і не фотографувалася з цим чоловіком? Що вона й себе тут не впізнає. Сукня ніби подібна, але таких туфельок на високих підборах вона ніколи не взувала. Та й все решта… Але як таке може бути? Мабуть, вона божеволіє.

– Артистка! Ну артистка! Добре граєш роль. Бардзо добре. Та не реви! – комісар Ліндовський зірвався зі стільця, замахнувся, ніби збирався вдарити, але не вдарив. Потер лівою рукою праву, наче зупиняв її. – А не знаєш, то послухай, що я знаю.

Від того, що він знав, можна і справді збожеволіти. Виявляється, Арсен Вірченко, з яким вона зазнимкована в обнімку, – небезпечний злочинець, який розшукується за підрив державної моці Речі Посполитої. Він же її коханий, а ймовірно, і чоловік. Бо в церкві вони не вінчалися, але при їхніх поглядах це й не обов’язково. Рік тому його мали арештувати. Але тоді, якраз на православну Трійцю, вони зникли з міста, висковзнули з рук поліції. Пізніше стало достеменно відомо, що розшукувана парочка поїхала до Острога. Чого саме туди? Хм, а то вона не здогадується. Бо це прикордоння між Річчю Посполитою і Радянським Союзом. За Острогом вони нелегально перетнули кордон. Але тепер вона чогось повернулася. Знову ж таким самим макаром: із совєтської України перебралася до Острога, в Острозі приєдналася до українського театру і з ним уже приїхала до Луцька. Тож тепер його дуже цікавить питання третє: де зараз Арсен і хто й для чого послав її від совєтів до Польщі?

– Я їздила до Острога з театром. Ми показували там вистави. Можете запитати про це у будь-кого, – намагалася переконати Дана впертого комісара.

Ліндовський знову змахнув головою, так, що його чуб зсунувся з середини лоба на брову, цього разу на ліву, й іронічно хмикнув. Питати артистів? А якщо вона з ними у змові? Авжеж, той театр має ліцензію і поводиться нібито в рамках закону. Сам воєвода Юзевський в гарних стосунках з Петром Певним і вельми толерує театру його брата, особливо голосу Ніни Певної. Є така слабинка в пана воєводи – до всіляких штук[71]: музики, співу, а особливо малярства. Всім відомо, що воєвода художник. Але якраз зараз вирішується доля самого пана Юзевського – він своє уже «відспівав» на східних кресах, з дня на день його переведуть звідси до Лодзя. А може, і зовсім у відставку відправлять. Тут, у цьому місті з масою українських організацій, потрібна твердіша рука. Тим паче тепер, коли розроблено грандіозний план, за яким за двадцять років тут всі-всі, до останнього місцевого селюка, будуть говорити тільки польською. Поліція добре знає, хто такий Микола Певний, як він появився на цих теренах, що відстоює. Відомо і про настрої інших артистів. Тож хто при здоровому глузді стане вірити їхнім свідченням? Хто? Та ніхто!

А її, Олександру Радич, він і так може відпустити, без всяких там свідчень. І не просто відпустити, але й переправити назад до її коханого. Але за однієї маленької умови: панєнка Олеся буде передавати їм деяку інформацію – і про свого Арсена… цього драба[72], що замахнувся на Річ Посполиту, і про театр. Одне слово, послуга за послугу. То як? Ах, вона відмовляється. А ніхто й не вимагає, щоб вона вже дала згоду. Хай собі посидить і подумає. Хай добре подумає! Часу на обдумування у неї буде… Але хай панянка Олеся Радич зважить: що довше вона буде думати, то довше буде