Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

дитині вірить: вона ж найкраща учениця в класі, і таки своє нажене, а разом із тим заробить: за один день отримувала по півкілограма пшениці, по два стакани цукру і п’ятдесят копійок! Щовечора Мирося отримувала зарплату і несла її додому, віддавала мені до сховку.

Усе те літо пройшло Миросі в полі.

У шостому класі до школи прийшов новий вчитель математики – Іпатій Андрійович, він був дуже строгий і скупий на оцінки. Мирося як старалася, а за рік таки мала у табелі одну «чотири». Через цього вчителя не залишилося жодного відмінника у їхньому класі!

Наприкінці сьомого класу Мирося тільки на тиждень пішла на висадки. Але й тоді вона щодня вивчала всі уроки. Із «Математикою» геть і спала! Та ба, вчитель тільки хмурив брови: всього не знаєш.

– Ну що ж, як вже буде… – змирився навіть класний керівник. Змирилась і Мирося.

Тільки ж Марусі, Вірі і Володі одного дня переказали із школи, щоб вони прийшли на перездачу математики. А моїй Миросі – ні…

Нарешті всі екзамени вже здані – й у школі мав бути випуск!

– Зараз, діти, не йдемо додому, а збираємося в класі та й будемо говорити, хто що назавтра принесе до столу! – каже Петро Никифорович.

Зібралися, поговорили – той принесе картоплі вареної, той огірків, яєць, сала, пиріжків, вареників; Надя з Юлькою сказали, що цукерок; Мирося моя не знає, що й казати…

Дівчата її вже миються, готують нові сукні, викладають гарно коси…

А Мирося сапала бараболю, та й врубала сапою пальця. Кров цібенить їй аж на землю, а вона радіє.

– То, може, мамо, я таки піду на випуск? – знай, проситься у мене. – Однаково сьогодні вже не зможу вам допомагати.

– А візьми – зав’яжеш руку ганчірочкою, кров стишиться, та ще трохи до вечора й поможеш, – прошу, аби не йшла.

– Та воно, мамо, мені болить і болить, аж шарпає. Ще нарве. А мені все рівно треба колись до школи за свідоцтвом йти. То, може, я піду сьогодні, разом із усіма?

– Нащо тобі те свідоцтво? – не розгинаю спини: аби більше встигнути.

– Але ж я вчилася!.. Нехай свідоцтво буде вдома? Що я, даремно до школи ходила? – і клянчить, клянчить, та таки впросила.

– То йди… – дозволила я.

Мирося тоді швидко помила ноги, вмилася, обв’язала руку ганчіркою; одяглася в старе плаття – те, у якому щодня ходила в школу. Я мусила таки вділити, та й дала їй із собою аж два стакани цукру і ще й десяток варених яєць! Мирося побігла через берег, а я вже сама пішла назад до бараболі.

У школі тим часом зібралися випускники із вчителями.

Директор у класі біля столу, накритого червоною скатеркою, видавав кожному до рук свідоцтво. Як вийшла до дошки моя Мирося, присоромив:

– А чому це ти, Кульчицька, та не перездала одну «четвірку»? Не схотіла прийти? Загордилася чи, мабуть, тобі було ліньки йти?

– Мені ніхто й не сказав, що можна було перездати… – Мирося розгубилась.

– Як це, не сказав?! Он Віра з Марусею і Володя – перездали, вони тепер відмінники! Гордість нашої школи! А ти?…

Миросі стало прикро. Зазирнула вона у своє свідоцтво: так і як є, там стоять геть усі «п’ятірки», тільки з математики – «чотири».

А коли усім класом, разом із учителями, її колишні однокласники ставали біля порогу школи, щоб зробити спільне фото, Мирося не почула, бо у цей час сиділа вона біля річки й гірко плакала. Вмилася, прийшла – а вже й по всьому!

3

Після війни люди в селі виписували газети – тоді відкрили при сільській раді пошту. І казали, що того року в кожній газеті було таке оголошення: «Діти загиблих на фронті приймаються на навчання без екзаменів».

– Ти куди хочеш поступати? – питає Миросю Віра.

– А ти?

– Я ще не придумала.

– І я ще не придумала.

Газет я не могла читати, та й далі свого села ніколи не була, хіба що раз у місті, коли метрики дітям виписували, й коли ж то ще було!

– Он Маруся, вивчилася на швачку, то й ти, певно, вчись і собі шити, – каже до Миросі Ганя.

А мені то й геть байдуже.

Уже було,