Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Співрозмовник спохмурнів.

— А, ця школа... Що ж, це буде важче, ніж я гадав. Отже, юначе, у нас є підозра, що Лиса завербувало гестапо. Ось тут,— старий показав пальцем на мапі, де умовну зелень лісу перерізала смужка дороги,— його загін потрапив ув оточення, і з перехоплених німецьких донесень виходить, що він знищений. Але їх бачили недалеко звідси — майже повна сотня. Щось тут не так.

Омелюх з ненавистю дивився у водянисті очі есбіста.

— А якщо німці брешуть?

Тонкий шар награної ввічливості випарувався, і той вибухнув гнівом.

— Я знаю, що ви думаєте про СБ! Та якби не ми, то тут не лишилося б жодної боївки. Краще розстріляти десять підозрілих, ніж проґавити одного справжнього зрадника — чи не так?

— Я вже десь чув щось схоже. Здається, це говорив Торквемада,— несподівано заперечив Омелюх.

— А... Ти ж із розумників. Забудь усю ту дурню, що вичитав із книжок. Зараз війна, і діють інші закони. Отже вам, друже Омелюх, доручається завдання — ліквідувати зрадника. Це єдиний вихід. Заарештувати й судити ми його не можемо — він мірошник[21], а їхні боївки зараз численніші та сильніші від наших. Лиса тут поважають і не повірять у те, що його завербували німці. Ви ж, друже Омелюх, теж не вірите? — гостро запитав есбіст.

— Ні, не вірю,— твердо відповів Омелюх.— Я надто добре його знаю.

Есбіст усміхнувся, хоч очі лишалися холодними і непроникними.

— Мені до вподоби ваша сміливість, юначе. Але це наказ Головного Проводу, і я не зобов'язаний нічого пояснювати. Утім,— він стишив голос і вів далі довірливим тоном,— Головний Провід цілком слушно вважає, що лише ми можемо та повинні вести далі боротьбу. Мірошникам і бульбашам немає місця в цих лісах. Коли їхні боївки втратять чільників, вони змушені будуть перейти до нас.

Сивий чоловік підвівся.

— Тож будьте вояком, друже Омелюх, а не манірною панянкою. Це наказ.

Сотник Лис схилився над мапою. Загін відірвався від переслідувачів і розчинився в густих лісах. Після останньої невдалої акції він утратив два десятки людей. Усе мало бути добре, якби не клята танкетка, що несподівано з'явилася на дорозі. Коли змовк кулемет, він здалеку побачив, як панцерник крутився на тому місці, де лишилися його хлопці, шматуючи вузькими гусеницями мертві тіла. Якби ж була хоч маленька гарматка!

Загін пройшов за цей тиждень понад сотню кілометрів лісовими хащами, зробивши лишень кілька короткочасних зупинок. Мітки хімічним олівцем на трофейній німецькій мапі вказували, що тут ворога не мало бути. Та й хлопцям потрібен відпочинок. Найбільше ж його вабили кілька дрібних квадратиків, що позначали населений пункт Pistchentsi. Напевно, це була цілком абстрактна назва для попереднього власника, немолодого обер-лейтенанта-резервіста, що знайшов вічний спочинок на чужій неспокійній землі. Та сотнику Лису цей хутір був добре знайомий...

Він запалив відвологлу цигарку. Деручкий солодкавий дим навіяв спогади. Дивні, наче з іншого, чужого життя, яскраві та світлі, надзвичайно далекі від цього суворого і жорстокого світу.

— Піду на хутір,— кинув Лис чотовому.

— Пане сотнику, тут неподалік бачили якусь невідому боївку. Напевно, стьопки[22]. Вони останнім часом поводять себе відверто вороже.

Лис кинув недопалок і рішуче розтоптав його.

— Ти лишаєшся за старшого. Коли щось станеться — знаєш, як чинити.

Вікно крайньої хати тьмяно світилося, тихо постукав у двері умовним стуком. У майнула якась постать, і Лисова рука мимоволі лягла на автомат.

Двері відчинив старий Галчин батько. Глипнув на Лиса й, наче не здивувавшися його несподіваній появі, промовив:

— Заходь, Степане, до хати.

У хаті був хтось іще. Лис уловив чужий дух тютюну й одеколону, та умить оцінивши ситуацію, зрозумів, що він чужака не випередить. На столі поміж тарілок лежав парабелум і зовсім поруч — рука незнайомця. Лис демонстративно повільно зняв кашкета, перехрестився на образи й, обережно притримуючи за люфу, поставив у куток автомат-фінку. На столі парувала макітра з картоплею, стояла фляшка самогону, на тарілці лежало Ніжно-рожеве сало. Він непомітно розстібнув кобуру.

— Лисе, ти не впізнаєш мене? — запитав гість.

— Зачекай, ти ж... Петро Ковальчук! А ти змінився...

— Іти теж, Степане.. Подорослішав.

Обоє чоловіків обійнялися.

— За зустріч, Степане.

— За зустріч, Петре.

Цокнулися граненими шкаликами.

— А ти в мірошниках ходиш, Лисе? — раптом запитав Петро.

Лис здивовано подивився на свого давнього студентського друга.

— Не чекав, що ти в стьопках. Із Білокриницької школи ваших небагато вийшло,— він криво усміхнувся. Радість зустрічі миттєво згасла. Зависла неприємна мовчанка.

— А де