Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

Як вплине на Америку те, що 500 мільйонів людей в Індії стануть більш продуктивними і поступово вийдуть зі стану бідності до середнього класу? Ми також станемо багатшими. Бідні селяни, що нині існують на один долар на день, не можуть дозволити собі придбати наше програмне забезпечення, наші авто, нашу музику, наші книги, наших сільськогосподарських експертів. Якби вони були багатшими, то могли б собі це дозволити. Причому частина з цих 500 мільйонів, чий потенціал нині марнується через брак освіти, могли б виробляти товари та послуги, кращі, ніж те, що ми нині маємо, даючи нам вигоду. Одним із цих освічених селян може бути особа, яка відкриє вакцину проти СНІДу чи процес припинення глобального потепління. Перефразовуючи United Negro College Fund[136], жахливо марнувати 500 мільйонів мізків.

Зростання продуктивності залежить від інвестицій — у фізичний капітал, у людський капітал, у науково-технічні розробки й навіть у те, щоб зробити урядові інститути ефективнішими. Ці інвестиції потребують, аби ми припинили споживання сьогодні, щоб мати змогу споживати більше в майбутньому. Якщо ви не купуватимете авто BMW й інвестуєте замість цього у вищу освіту, ваші майбутні доходи будуть вищими. Подібним чином компанія з виробництва програмного забезпечення може утриматися від виплати дивідендів своїм акціонерам і вкласти цей прибуток у розробку нової, кращої продукції. Уряд може зібрати податки (позбавляючи нас частини нинішнього споживання), щоб профінансувати дослідження в генетиці, що поліпшить наше життя в майбутньому. У кожному разі ми нині витрачаємо ресурси таким чином, щоб стати продуктивнішими потім. Якщо звернутися до макроекономіки, — нашого вивчення економіки в цілому, — одним із важливих питань буде, чи достатньо ми як нація інвестуємо в продовження зростання наших стандартів життя.

Наші законодавчі, регуляторні й податкові структури також впливають на зростання продуктивності. Високі податки, погане державне управління, недостатньо визначені права власності чи надмірне регулювання можуть зменшити або взагалі знищити стимули до продуктивних інвестицій. Колективні господарства, наприклад, — дуже поганий спосіб організації сільського господарства. Соціальні чинники, такі, як дискримінація, можуть серйозно вплинути на продуктивність. Суспільство, що не дає освіти своїм жінкам або відмовляє в можливостях розвитку представникам певної раси, касти чи племені, залишає невикористаними величезні ресурси. Зростання продуктивності також залежить значною мірою від інновацій і технологічного прогресу, чого ще й досі до кінця не зрозуміли. Чому Інтернет вибухово вихлюпнувся на арену в середині 1990-х, а не наприкінці 1970-х? Як сталося, що ми проникли в секрети людського геному, але все ще не маємо дешевих джерел чистої енергії? Коротше кажучи, стимулювання продуктивності — це як виховання дітей: ми знаємо, які речі є важливими, навіть якщо немає чітких рецептів щодо виховання олімпійського чемпіона чи вченого у Гарварді.

Дослідження людського капіталу має глибоке значення для публічної політики. Найважливіше, що це може сказати нам, чому ми всі ще не вмерли з голоду. Населення Землі зросло до шести мільярдів: як ми змогли прогодувати стільки ротів? У XVIII столітті Томас Мальтус зробив знаменитий прогноз похмурого майбутнього для людства, оскільки вважав, що, стаючи багатшим, суспільство постійно розтринькуватиме ці здобутки через зростання населення — народжуючи більше дітей. Ці додаткові роти проковтнуть розвиток. На його думку, людство приречене жити на межі існування, безрозсудно народжуючи нащадків у добрі часи й голодуючи — в погані. Як зазначив Пол Круґман, протягом п’ятдесяти п’яти століть з усіх останніх п’ятдесяти семи Мальтус мав рацію. Населення світу зростало, а умови життя мало змінювалися.

Лише з настанням Промислової революції люди почали жити все краще. І навіть тоді Мальтус мав рацію. Ґері Бекер казав: «Батьки справді витрачали все більше на дітей зі зростанням своїх доходів, як і перед­рікав Мальтус, однак вони витрачали значно більше на кожну дитину й мали менше дітей, як прогнозує теорія людського капіталу»[137]. Економічні трансформації Промислової революції, у першу чергу — значне підвищення продуктивності, зробили час батьків дорожчим. Коли переваги від більшої кількості дітей зменшилися, люди почали інвестувати свої зростаючі доходи в якість своїх дітей, а не просто в їхню кількість.

Одним із помилкових трактувань бідності є те, що країни, які розвиваються, бідні тому, що в них швидко зростає населення. Насправді причинний зв’язок найкраще подати у зворотному порядку: бідні мають багато дітей, бо витрати на народження й виховання дитини малі. Контроль за народжуваністю, який би не був суворий, працює лише тією мірою, що сім’ї віддають перевагу меншій кількості дітей. У результаті найпотужнішою зброєю боротьби зі зростанням населення є створення кращих економічних умов для жінок, починаючи з освіти дівчат. Тайвань за період з 1966 по 1975 рік подвоїв кількість дівчат, що закінчували середню школу. Водночас коефіцієнт народжуваності впав наполовину. У розвиненому світі, де жінки отримали широкий діапазон нових економічних можливостей більш ніж півстоліття тому, коефіцієнт народжуваності знизився до рівня відтворення, що складає 2,1 дитини на одну жінку, а іноді навіть ставав нижчим.

Ми почали цей розділ із обговорення будинку Білла Ґейтса, що є, я впевнений, більшим, ніж ваш. На початку третього тисячоліття Америка — країна високої нерівності. Чи нація стає все більш нерівною? Відповідь, за більшістю показників, — так. Згідно з аналізом Бюджетного управління Конгресу, американські сім’ї з 20 % населення з найнижчими доходами заробляли лише на 2 % більше у 2004 році (з поправкою на інфляцію), ніж у 1979. Тобто чверть століття не відбувалося зростання реальних доходів. За той самий період американці з середніми доходами почувалися краще: їхній середній дохід на сім’ю зріс на 15 % у реальному відношенні. Для найбагатшої п’ятої частини населення сімейний дохід зріс на 63 % (з поправкою на інфляцію) [138].

Коли закінчився найдовший в історії Америки економічний бум, багаті стали багатшими, тоді як бідні залишились на тому ж рівні або стали біднішими. Зарплатня чоловіків, що кинули школу, знизилася приблизно на чверть порівняно з тим, що заробляли би їхні батьки, якби також кинули школу. Рецесія, яка розпочалася в 2007 році, трохи звузила розрив між багатими й бідними в Америці (руйнуючи добробут найвищих верств і не піднімаючи його для типових працівників). Більшість економістів погодяться, що американська довготермінова тенденція полягає у збільшенні розриву між багатими й бідними. Найбільш вражаючі зміни відбулися нагорі. 1979 року найбагатший 1 % американців заробляв 9 % сукупного національного доходу, а нині ця частка складає 16 % від загального річного доходу в Америці.

Чому? Людський капітал — ось найкращий підхід до пояснення цього явища. Останні кілька десятиліть стали втіленням у реальному житті кінофільму «Помста придурків». Кваліфіковані працівники в Америці завжди заробляли більше, ніж некваліфіковані, і ця різниця почала зростати з помітною швидкістю. Коротше кажучи, людський капітал став важливішим, а отже, і більш прибутковим, ніж раніше. Прос­тим показником важливості людського капіталу є розрив у зарплатах випускників