Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Червоні Дракони зруйнували орбіту Сонця і тепер воно летить прямо на Анему! — оголосив Наймудріший товариству, яке складалося з Франка, Клана та Гелен.

— Ми маємо у найближчі терміни евакуювати усіх Золотих Драконів до Хоплендісу, — вирішив Франк.

— Це не проблема, але ж що буде з Анемою?

— Гелен, Анема — це священна земля Драконів, але ми не можемо ризикувати існуванням народу Золотих, заради її збереження.

— Франку, я з’ясувала, Дракони зараз занадто виснаженні. Старість вкрай згубно впливає на них, а в поєднанні з радіацією процес старіння відбувається надзвичайно швидкими темпами.

— Ти хочеш сказати, що вони не матимуть сили, аби закріпитись на новій землі?

— Саме так. Якщо дехто з них і зможе здійснити цю подорож, то по прибуттю у них просто не буде сил. Не забувай, що край Зоряни знаходиться далеко навіть за Драконячими мірками.

— Де ж нам узяти енергію, Наймудріший?

— Франк, тут може допомогти лише людина… — безпорадно розвів руками Дракон.

— А що, якщо ми заново запустимо серце Уляни…? — раптова ідея промайнула в голові Клана.

— Це можливо звісно, але де ж ми його візьмемо? Ти ж не плануєш оскверняти тіло нашої Королеви.

— Я впевнений, що Уляна погодилась би на таку жертву, тим паче, що серце їй тепер уже не потрібне.

— Але чи продукуватиме воно енергію, яка струменіє з душі людської? — засумнівалась Гелен.

— Цього ми не дізнаємось поки не спробуємо.

— Франку, ми дістали серце Уляни. Наймудріший створив навколо нього захисну ауру і запустив його.

— Сьогодні мені здалося, що життя у Анемі дещо пожвавилось. Це пов’язано з тим, про що ти щойно сповістив, Клане?

— Гадаю, що так. Наймудріший, який останнім часом також страждав від перших ознак старіння, помітив, що його тіло почало поступово повертатися в колишню форму. Та що там, я сам відчув приплив життєвих сил, коли серце Уляни знову застукотіло. Але воно працює з перебоями, Наймудріший не ручається за те, що воно раптово не відмовиться переганяти енергію.

— Уже завтра Сонце поглине Анему, ми маємо почати подорож до Хоплендісу.

— Франку, ось я не розумію: як Тіну вдалося втекти з Пекла…!?

— Для цього шаленця не існує меж, його геніальність беззаперечна. Він злий, але Геній.

— Від злодій! Мало того, що він зрадив своїх братів, він убив свого такого ж шаленого однодумця — По.

— Франку мені дуже жаль, що ти не встигши оговтатись від втрати Уляни, змушений думати про збереження роду Золотих Драконів.

— Це мій обов’язок. Вони довірили мені бути Найголловнішим і я не можу знехтувати їх довірою.

— Ти Великий Дракон, Франку.

— Ти також, Клане. Я бачу вірус старіння не обминув і тебе…

Темно-фіолетові мазки прикращають чорніючи глибину космічного простору. Срібні розсипи зір, цікаво поглядають на блискавкоподібні спалахи, котрі намагаються якнайшвидше дістатись Хоплендісу. Чорні дири так і норовлять засмоктати у себе цих переселенців, але ж вони навіть гадки не мають хто, рятуючись, змушений був покинути свою домівку. Чорні дири навіть думати не сміли, що це могутній народ Золотих Драконів. Сотні залізних конструкцій мандрують комосом. Вони у цьому місті, мов шпіони, таємно збирають інформацію, та підло передають її тим, на кого працюють — людям. Інші з них, давно втомилися від такої роботи: постійна брехня виснажила їх, і вони, спустошені, відірванні від Землі, кружляють безкрайнім космосом. Загублені супутники, мов привиди, марно намагаються знайти спокою, але це не можливо. Чому люди не можуть просто попросити у простору дозволу пізнати його таємниці? Навіщо шпіонити? Висліджувати? Завжди вони все ускладнюють.

Блискавкоподібні спалахи перетворилися на Драконів, у людському обличчі. Усі вони зупинились: Земля сповіщала їх проте, що людство гине.

— Вас також Земля благає про допомогу? — запитав один з Драконів.

— Так, без нас людство загине, ми прирекли його на смерть.

— Вибач, але до чого тут ми? Вони самі себе нищать, — заперечив інший.

— Але ж ми можемо їх врятувати!

— Отямся! Ми себе не зможемо врятувати, якщо зараз повернемось в Анему, — мовив Наймідріший, який опинився осторонь від маси, котра безперечно мала лише одну думку.

— Ми маємо повернутися в Анему!

— Невже ви не розумієте: якщо ми це зробимо, Золоті Дракони зникнуть назавжди, а значить людство, тим паче не буде кому захистити.

— Наймудріший, вони праві, — мовив Франк, — це наш обов’язок. Це те заради чого ми живемо: підтримувати Гармонію у Всесвіті. Ти ж чув Землю: вона не взмозі більше терпіти, тому змушена рятуватися, спричиняючи катаклізмами, які нищать людей. Вона не хоче їхньої смерті, але й жити з