Кріс Тведт - За браком доказів

— Не думаю, хоча чесно кажучи, з нашої розмови я, до пуття, і не збагнула, у чому проблема.

— Можливо, варто зателефонувати до лікарні й поцікавитися? — запропонував я.

— Звісно, я так і зробила, але небагато довідалася. Вони там зобов’язані дотримуватися лікарської таємниці, навіть стосовно родичів і близьких. Загальні фрази, які медперсонал бубонить, не задумуючись.

— Як вчиниш?

— Не знаю, — зітхнула Сюнне. — Мама здалась мені такою в’ялою і знеможеною.

Я подумав, що це не схоже на ту жінку, з якою якось бачився.

— Може, поїдь до неї, провідай…

Сюнне мала розгублений вигляд.

— Я тобі добре раджу! — наполягав я. — Мабуть, з нею нічого страшного, та все ж ліпше самій поїхати й ретельно про все розпитати, ніж тинятися у невіданні Берґеном і сушити собі даремно голову.

— У мене засідання в суді, — невпевнено промовила Сюнне.

Я бачив, як їй не хочеться їхати до лікарні, але нічого нового для мене в цьому не було. Сюнне мала складні стосунки з матір’ю. Вони зустрічалися двічі на рік, один раз — на Різдво, а другий — десь улітку. Я завжди мав відчуття, що ці зустрічі відбуваються з обов’язку, а не від щирого бажання. Я бачив Соню Берґстрьом один-єдиний раз, і при тому знайомстві вона видалася мені дуже ефектною, діловою і не надто ніжною жінкою.

— Скасуй засідання! Ти маєш поважну причину! Якщо не можеш скасувати, попроси Карлу або Рюне тебе замінити. А тепер збирайся і їдь!

— Мабуть, ти таки маєш рацію, — зітхнула Сюнне, і в її голосі не чулося полегшення.

— Потім мені зателефонуєш, повідомиш, що і як, добре?

— Обов’язково, — пообіцяла Сюнне, неохоче підводячись. — Дякую тобі, Мікаелю!

— За що?

Вона ледь усміхнулася кутиком уст, зі смутком в очах.

— Що ти про мене хвилюєшся. Принаймні так мені здалося…

У Саннвікен я поїхав на таксі, чого ніколи не робив без неминучої потреби, волів пройтися пішки або добиратися своїм автом. Того дня я не мав вибору. Коліно боліло, далеко я не зайшов би. Нога не згиналася, я не зміг би натискати педалі.

Я попросив водія зупинитися за двадцять метрів від зазначеного місця, заплатив неймовірно велику суму за сміхотливу відстань і ледве виборсався з авта. Надворі трималася гарна погода. З відчиненого вікна по другий бік вулиці линула музика й веселий сміх, декілька дітей гралися на тротуарі, а в будинку Еріки всі вікна були зачинені й заслонені шторами, ніби вона й знати не бажала, що прийшла весна.

На східцях я нерішуче зупинився, не мав виразної причини для свого приходу. Карлі я сказав, що вдруге навідуватися до Еріки Гансен немає сенсу, десь так я і думав, але то було ще до конфронтації з Ельдаром Нурайде. Погрози у моєму випадку іноді мають зворотній ефект. Я не злякався, навпаки. Ніколи не вважав себе міцним горішком. Зате впертим…

Я подзвонив у двері. Потім постукав і знову натиснув на дзвінок.

Я стукав і дзвонив, доки нарешті помітив скрадливий рух за важкими гардинами.

— Еріко, відчини! — крикнув я. — Я знаю, що ти вдома! Відчини!

Минуло ще кілька хвилин, і двері відчинилися на шпарку, саме на стільки, щоб бачити обличчя Еріки.

— Чого вам треба? — неприязно запитала вона.

— Поговорити.

— Я вже сказала, що нічого не пам’ятаю. Чому ви мені не вірите?

У її голосі чувся відчай і безнадія.

— Я тобі вірю, Еріко, — якнайщиріше сказав я. — Чесно, я тобі вірю! Хотів би лише, щоб ти розповіла мені про Маґнуса.

— Про Маґнуса?

— Так! Усі, хто його знав, мертві. Не залишилось нікого, хто пояснив би, чому він такий, як є… чи був… Якщо я хочу добре виконувати свою роботу, мушу знати трохи більше про Маґнуса Саннторва як людину.

Це було правдою, настільки правдою, щоб мати довіру — принаймні на це я сподівався. Еріка ще вагалася, але таки відчинила двері.

— Заходьте!

Увійшовши в тісний коридорчик, я мимоволі наморщив носа. Кислувато пахло немитим тілом і рештками їжі, які давно вже треба було викинути в сміття.

— Не роззувайтесь, — мовила Еріка. — Гостей я не чекаю. У хаті не мила й не прибирала.

Занедбаність у вітальні ще більше впадала в очі. Торшер у кутку — єдине джерело світла — ледь освітлював сутінь, але неважко було помітити: те, що тиждень тому було таким собі легким безладом, тепер стало хаосом. Журнали і книжки розкидані по всій підлозі. Брудні тарілки, горнятка й виделки, целофанові торбинки, порожні пакетики з-під чіпсів громадилися купою на журнальному столику перед канапою.

Еріка була вбрана в ті самі спортивні штани і футболку, що й минулого разу, хіба що на грудях з’явилися нові плями. Коли вона забилася в куток канапи, я помітив, що запалений яскраво-червоний висип на шкірі поширився на щоки та шию.

— Треба чимось полікувати той висип, — промовив я.

Еріка здригнулася і пересунулась на метр, далі від лампи.

— Я маю мазь, — буркнула вона, але стриматися від чухання не могла, роздряпувала гострими нігтями горло й шию.

Я вже й не радий був, що заговорив про висип.

— Я так розумію, що твій хрещений батько був тут кілька днів тому.

Еріка кивнула.

— Так, заходив.

— Бачу, ви з ним близькі.