Василь Барка - Жовтий князь

— Зерно ми розіб'ємо в ступі, де ти її дів? — спитала мати.

— На горищі; вранці внесу. Я думав, наскочать сільрадівці — жили тягтимуть знов: давай хліб! Ось у мене ступа біля печі, значить є й зерно.

— Вже не прийдуть — пізно; та й самі хиляться.

— Хиляться тутешні, а прислані їдять на повну губу, о! — то такі московці, що мертвого з домовини вивернуть і з рота видеруть зернину: на заготівлю. Їм і наша потріскана ступа очі мозолить.

— Страшні вони! — зітхнула жінка.

— Таких підібрано під одну шерсть.

— Що ж? Хай жиріють; їм колись і наш голод огнем на печінки стане.

— Якби скоштувати чистого хліба; хоч кусник на зуби..

— З'їмо за раз, а далі як? Зерна ж мало, тільки в рот покласти. А з домішкою ростиння на тиждень вистачить. Спечу маторженики, — вирішила дружина.

Ще не світ і не зоря, прокинулись! — безсонні, бо голод будить.

Господиня пішла з рукавцем по городах — назбирати бросток з дерев, де почало бубнявіти та братися зеленкавістю. Пальці чорніли і ставали клейкі. Довелося брати бростки разом з галузками, вламуючи їх. Нарвала трохи лопуцьків, що недавно витягнулися з землі. Вернувшися, зразу взяла залишок лузги, схований під постіллю, і надібрала половину: для печива. Пожаліла, що нема висівок. Обчистила від гнилля бурячки і картоплю, з зольністю додала їх до лузги.

Господар, поставивши ступу в сінях, крушив зерно, що — з мишачих сховків і бабусиного кошика. Коли впорався, пішов на розшуки. Хоч одворотна пустка з покійницькою ямою, а мусив туди брести по старий мишій. Обчухрував його колосків'я, стемніле і прив'яле за зиму, але з поживною снагою. Боязко оглядався на землянку: звідти вже не йшов дим і не чути було нічого; німо, як біля могили. Швидко назбирав мишію в шаньку, мов для коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирізалося з чорної глибини на світло денне.

В сінях перетовк мишій.

Що було їстівне, все господиня змішала докупи і виліпила маторженики, на вигляд — ніби плесковаті котлетини, але темніші. Пеклися вони довго; стали аж зеленкуваті якісь, коли, зрештою, їх вийнято з печі.

Кожному господиня спершу наділила по половині. Смак був тяжкий і прикрий. Розжовані кусники всилу втягалися в стравохід. Але всі їдці розминали їх довго на зубах, протягаючи їдження і запиваючи юшкою. Все одно: недобре на душі; нудить. Тільки виголоджені шлунки приймали корм, який колов то в одному місці, то в другому і їдкою вагою тиснув під грудьми.

Піч скоро вихолонула в вогкій хаті.

Мирон Данилович попрямував через околицю навпростець, бо ніде — ні тинів, ні огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стіною, над могилами і над яругами, звідки гайвороння піднімалося, як дим від пожежі, і різко викрякувало.

В одному дворищі, де збереглися тільки найбільші дерева, та й то з покаліченими гілками, стовбичила величезна акація. При ній прилагодився підліток, обтріпаний і висохлий: коло самого коріння, в старому бур'яні. Держав нижній кінець шворки, прив'язаний вгорі до затулки на шпаківниці.

Жвавий птах перескакував навкруг — по надрубаних гілках; передчуття і ляклива обережність віднаджували від входу в хатку.

І затулка, вистругана з сосни, і шворка, що коливалася вільною струною при дереві, були надто незвичайними: страхали птаха. Але будинок йому потрібен — тому відбувалося пурхання поблизу. Одночасно ж птах з його м'ясцем був до краю потрібен зголоднілому підліткові і той терпеливо ждав на помилку і необережність жертви.

Вони довго витерплювали взаємне перехитрювання. Зрештою, не витримав Мирон Данилович: пішов додому лагодити ловецький пристрій.

Андрійко здогадується, що тут — зброя на пернатих.

— Пастка буде?

— Ніби; затулка до шпаківниці.

— Біля школи — багато.

— Де, на старих кленах?

— Там! І я — з вами.

Дарія Олександрівна їх попереджує:

— Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго і впасти.

Птахолови потягли причандалля до шкільної садиби. Новий паркан, що відгороджував від вулиці та з обох боків, розібрано; тільки ямки від стовпів чорніють. А скривлений цегляний мур давнього часу, з затилля, зостався: весь на валу, біля канави, напівзасипаної і закритої мертвими бур'янами. Вподовж нього стояли обламані липи і клени, — видавалися розкиданими, хоч посаджені були в алею. Старіші велетні так струхлявіли, що раз буря на світанку повергла: від того зосталося щерблення в мурі; декотрі ж були спиляні попереду, ніж самі впадуть. Навіть пеньки викорчувано; і ями рудіють глиною, збираючи дощову воду.

Шпаківниці здебільшого — на кленах. Але не біля кожної літають птахи. Відзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько і син починають наступ. Спочатку сперечаються за право лізти на дерево.

— Ти слабенький, — сказав батько, — а там треба міцно цвях забити, і молоток важкий.

— Я зумію! — настоює син.

— Е, ні: ти стій тут і придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки я лізтиму до гілок.

Шпаки повтікали, вгледівши непрошеного гостя.

Він, як справився, зліз додолу і відніс драбину за липу. Шворку потягнув крізь проламину в мурі, за яким принишк, покликавши туди сина. Довго ждали; страшенно довго.

А птахи виказували байдужість до ознак облоги, передусім — до нової частини їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землі. Байдужість була удавана і кінчалася на певній межі вчинків. Вільно кружили птахи і пурхали навкруг; навіть пострибували на покрівлі. Але всередину не думали вертатися, ніби зроду там не жили і мешкати не хотять, хоч якась сила весь час тримала їх поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить закрити дверці. Птахи перегулювалися на гілках біля помешкання, обернутого в погибель.

Тим часом хлопець розглядав дерева: всі ніби незримо дихають, звернуті до тепла, і купаються в світлі. Зовсім повесніло, хоч якоюсь невідступною тінню стоїть похмурість, від зими.

Перші птахи, що недавно прилетіли, обережні!

Однак найсміливіший, спокусившися і перемігши вагання, скочив до хатки і зник всередині.

Мирон Данилович враз смикнув шворку: «Єсть! Єсть!» — повторив, радіючи. Взяв торбинку і поліз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка в торбу, тоді вдарив відчайно під її край і, вискочивши, щез — тільки повітря фуркнуло.

— Отакої! — з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.

Невесело верталися батько і син: здобичі жодної, тільки день згаяли.

— Шпаки проворніші, ніж ми, — пояснив батько невдачу. — От, зробимо пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.

— Водою виллєм, — пропонує син.

— Можна водою.

— Тоді нащо пастка?

— Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, і пасткою.

Господиня і донька зустрічали сумні, як і