Джованні Боккаччо - Декамерон

під одним укривалом удвох розкошами упиваючись. Як же почули вони, що Узбека вбито, а Васан до міста близиться, все по дорозі плюндруючи, то вирішили не дожидатись його і, захопивши, скільки могли, скарбів Узбекових, подалися нишком із Смірни на Родос.

Недовго прожили вони там, бо Антіох незабаром тяжко занедужав. Під той час загостив до нього випадком один купець із Кіпру, з яким він давно знався й любився. От і надумав він, присмертним бувши, все добро своє і жінку-любку на нього лишити. На Божій дорозі стоячи, прикликав він їх обох до себе і мовив:

― Бачу я добре, що не бути мені в людях, і жаль мені сей світ покидати, бо зроду ще життя не було мені таке миле, як нині. Одне тільки мене в сій притузі втішає, що дві найдорожчі мені в світі істоти смерті моєї доглянуть ― ти, друже мій милий, і отся жінка, котру я полюбив, відколи спізнав, як свою душу. Гірко мені, правда, що по смерті моїй зостанеться вона сама на чужині без ради й поради, а ще гірше було б, якби ти сюди не нагодився: ти ж бо, я знаю, з любові до мене так про неї подбаєш, як би й про мене самого. Візьми ж, молю тебе і благаю, в разі смерті моєї добро моє і дружину мою і так чини з ними, як про упокій душі моєї за краще вважатимеш. Тебе ж, подружжя моє кохане, прошу ― не забудь мене, як я помру, щоб на тім світі міг я похвалитись, що на сім світі любить мене найчудовніша жінка, витворена будь-коли природою. Як ви мені в сих двох речах певну подасте надію, піду я звідси потішений.

Тої мови слухаючи, плакали ревно обоє ― купець той приятель і красуня Алатіель, а як доказав він, заходились його втішати, запевняючи словом честі все по його волі учинити. Небавом Антіох і справді переставився, і вони поховали його з належною шаною.

За кілька день по тому купець-кіпріот справив усі свої орудки на Родосі й лагодився плисти додому на каталонському торговельному судні, що там саме стояло, тож і спитав він красуню ― що вона гадає робити, як йому на Кіпр дорога випадає. Вона одказала йому, що коли його ласка, поїде з ним у надії, що він з любові до небіжчика її собі за рідну сестру матиме. Купець пообіцяв усе по її уподобі чинити, а щоб її у дорозі од усякої кривди й напасті краще оборонити, сказав каталонцям, що то його жінка. На кораблі дали їм невеличку комірчину в кормовій частині, і, щоб діло не розходилось зі словом, купець спав удвох із нею в тісненькому ліжку. Хоч вони, з Родосу одпливаючи, про те й гадки не мали, сталося так, що підо впливом темноти і затишку постільного (а се, бачите, неабияка сила!) забули вони про любов і дружбу до небіжчика Антіоха і, обопільним жаданням спонукувані, зачали собі вдвох жирувати да так знехочу й породичались, доки допливли до Баффи, звідки був родом той купець, а прибувши туди, зажили собі любенько вкупі.

Якось приїхав до Баффи у своїх справах один родовитий чоловік на ймення Антігон, багатий на літа, а ще більше на розум, та вбогий на достаток, бо в різних ділах на службі в короля Кіпру доля не сприяла йому. Одного дня проходив він коло того дому, де жила Алатіель (купець її під ту пору подався торгом до Вірменії), і, уздрівши красуню край вікна, став пильно до неї приглядатись, бо йому здалося, що він уже бачив її десь, а де саме ― не годен був ніяким світом пригадати. Для самої ж красуні, що довгий час була іграшкою фортуни, надійшов уже, мабуть, час порятунку, бо, глянувши на Антігона, зразу пригадала собі, що бачила його, яко чоловіка значного, на службі в отця свого в Олександрії, і ожила в її серці надія з його допомогою знову до царського стану вернутися. Скориставшись тим, що купця не було дома, вона не гаючись казала покликати перед себе Антігона. Як він увійшов до кімнати, запитала вона сором'язливо, чи він часом не Антігон з Фамагости? Той одповів, що так, і додав:

― Добродійко, здається мені, що і я вас знаю, от тільки ніяким побитом не надумаюсь, де й коли я вас бачив. Нагадайте ж мені, коли ласка ваша, хто ви єсте.

Упевнившись, що то він і є, вона кинулась у сльозах йому на шию і, як він дуже здивувався, спитала його, чи не в Олександрії то він її бачив. Почувши се питання, Антігон одразу впізнав, що се султанівна Алатіель, про яку думали, що вона в морі загинула, і хотів оддати їй належну шану, та вона того не допустила, а попрохала його сісти. Антігон так і зробив і спитав її шанобливо, як, коли і звідки вона сюди утрапила: адже всі в Єгипті вважають, що вона потонула в морі кілька років тому.

На те одповіла Алатіель:

― Радніша б я була і справді в морі втопитися, аніж таке життя провадити, яке мені довелося, та й отець мій, якби усе знав, теж того волів би.

Сеє сказавши, заплакала знову ревними сльозами.

― Не вбивайтеся-бо так, пані моя люба, ― мовив до неї Антігон, ― ще не все пропало. Розкажіте мені з ласки вашої, що з вами приключилось і як вам жилося; може, дасть Бог милосердний, якось ми тому лихові зарадимо.

― Антігоне, ― сказала красуня, ― як побачила я тебе, то ніби рідного батька вздріла, і з тої любові й пошанування, що до нього маю, призналась я до тебе, хоч могла й не признатися. Небагато є таких людей, зустріч із якими була б мені така приємна, як спіткання з тобою; тим-то виявлю я тобі, як батькові рідному, все, що таїла досі в лихій долі своїй. Вислухай мене і, як знайдеш яку раду, постарайся давню гідність мені привернути, як же ні, то благаю тебе ― не кажи нікому ні слова про те, що ти мене бачив чи чув щось про мене.

По сій мові розповіла вона йому, гірко плачучи, про всі свої пригоди з того часу, як розбило їх коло Майорки, аж до останньої хвилі. Та повість розжалобила Антігона до сліз. По короткій надумі він сказав їй:

― Ясна панно, тим, що в злигоднях ваших ви не одкрили ніде нікому, хто ви єсть, маю