Курт Воннегут - Галапагос

В розбещенім травні

Кизил, каштан та квітуче іудине дер^ во їстимуть, питимуть, ділитимуть У шелесті листя…

Т.С. Еліот (1888–1965)

7

На мить капітанові й Мері здалося, що вони ввійшли в контакт із зовнішнім світом, хоч жодна відповідь на сигнал SOS не надійшла б так швидко й у такій літературній формі.

Тож капітан повторив виклик:

— Mayday! Mayday! Зазнає лиха «Баійя де Дарвін», координати невідомі. Хто мене приймає?

На це «Мандаракс» відповів:

Травень наступного року буде напевне чудовий. Авжеж, та й нам годі буде вже двадцять чотири

А.Е. Хаусмен (1895–1936)

І тоді стало ясно, що слово «травень» викликає потік цитат із самого приладу. Капуган замислився над цим. Він усе ще вважав, що тримає в руках «Гокубі» — може, трохи складнішої моделі, ніж той, що був у нього. Як же мало він знав! Збагнувши, що прилад реагує на слово «травень», він спробував «червень».

І «Мандаракс» відреагував:

Червень повсюди теплом вибухдг. Оскар Хеммерстайн ІІ (1895–1960)

— Жовтень! Жовтень! — вигукнув капітан. І «Мандаракс» відповів:

Небо-як попіл, жалобу пророчить;

Листя жовте за кожним кроком, Листя мертве за кожним кроком… То сталось сумної жовтневої ночі. Тільки я не пригадую року. Едгар Аллен По (1809–1849)

Отакі-то справи були з «Мандараксом», хоч капітанові все ще здавалося, що це — «Гокубі». І Мері заявила, що краще знов полізе на найвищу щоглу, де був спостережний пост-так зване «вороняче гніздо», — щоб угледіти бодай що-небудь.

Але перед тим, як полізти, вона пустила капітанові ще одну шпильку — спитала, який саме острів має побачити. Адже протягом усього третього дня їхнього плавання капітан тільки те й робив, що називав острови, які нібито лежать за обрієм — там, куди прямує судно. «Дивіться добре, скоро має з'явитися Сан-Крістобаль або, може. Хеновеса-залежно від того, чи далеко ми запливли на південь», — казав він, а згодом з такою ж упевненістю проголошував уже зовсім інше: «Ага! Тепер я знаю, де ми! Ось-ось побачимо острів Худ — єдине на Землі місце гніздування хвилястих альбатросів, найбільших птахів на всьому архіпелазі». І так цілий день.

Ті альбатроси, до речі, й досі гніздяться на острові Худ. Вони мають розмах крил аж до двох метрів і, як завжди, палко віддані ідеям авіації, за якою, на їхню думку, майбутнє.

Однак, коли вже п'ятий день схилявся до заходу і Мері попросила капітана сказати, який саме острів лежить поблизу, той промовчав. Тоді вона настирливо повторила своє запитання, і він відіповів їй так:

— Гора Арарат.

А коли Мері видерлася до «воронячого гнізда», я був здивований, що вона не озвалась і словом. Бо мене вразило оте чудернацьке атмосферне явище, яке виникло просто над кормою, а потім потяглося за судном у кільватері. Воно було безгучне й мало начебто електричну природу — щось подібне до кульової блискавки чи вогнів Святого Ельма.

Колишня вчителька середньої школи дивилася на те диво, але, здавалося, не вбачала в ньому нічого незвичайного. І тоді я збагнув, що це було видно лише мені, й одразу зрозумів: то ж голубий тунель до потойбічного життя — і знов по мою душу!

Доти я бачив його тричі: тієї миті, як зостався без голови, потім — на цвинтарі в Мальме, коли мокра шведська глина глухо падала на мою труну, а Яльмар Арвід Бострьом, який, звичайно, ніколи б не написав бетховенської Дев'ятої симфонії, мовив про мене: «Ну що ж, він усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії». А втретє тунель з'явився тієї хвилини, коли я сам був нагорі, у «воронячому гнізді», — під час шторму в Північній Атлантиці; тоді бурхав ураганний вітер з мокрим снігом, а я тримав високо, наче баскетбольний м'яч, свою бідолашну відтяту голову.

Питання, що на нього натякає, з'являючись переді мною, голубий тунель, можу вирішити тільки я сам: чи не вичерпав я нарешті свій інтерес до життя, яке вирує довкола? Якщо так, то мені досить зробити лише крок усередину того, що я порівнюю з величезним пилососом. Якщо справді діє всмоктування в цей голубий тунель, сповнений світла, дуже подібного до того, яке випромінювали електричні печі та плити на «Баійї де Дарвін», то воно, здається, не турбує мого покійного батька, письменника-фантаста Кілгора Траута, який стоїть біля самого сопла й базікає зі мною.

Перше, що сказав мені батько з-над корми «Баійї де Дарвін» було:

— Чи не досить із тебе цього корабля дурнів, синку? Приходь до тата, не вагайся. Як відмовишся зараз, то не побачиш мене мільйон років.

Мільйон років! Боже, мільйон років! Адже він не жартував. Хоч який поганий батько він був, але обіцянки завжди виконував і свідомо ніколи мене не обдурював.

Тож я ступив крок до нього, але на другий не наважився. Я поводився, як та голубонога олуша-самиця на початку залицяльного танка. Цей непевний перший крок був, як і в тому танку, наче перший рух маятника, після якого маятника вже не зупинити. Отак і я вже зазнав змін, хоча був іще дуже далеко від сопла. Торохкотіння двигунів «Баійї де Дарвін» значно стихло, а сталева верхня палуба стала прозора, і я міг зазирнути вниз, до головного салону, де дівчатка канка-боно гризли кістки своєї безневинної сестри Казашки.

Той перший крок до батька змусив мене подумати про індіанських дівчаток, про Мері у «воронячому гнізді», про Хісако Хірогуті з її плодом у вбиральні, про деморалізованого капітана, про сліпу Селіну на містку та про мерця у величезному холодильнику таке: «З чого б то мене так пориває цікавитись долею цих невідомих мені людей, рабів страху та голоду? Що мені до них?»

Отож другого кроку до батька я не ступив, і тоді він промовив:

- Іди далі, Леоне. Вагатися не час.

— Але ж я ще не завершив свого дослідження, — заперечив я. Адже я навмисно став духом — це давало мені такі переваги, як здатність читати думки, пізнавати людське минуле, бачити крізь стіни, бути в багатьох місцях одночасно, довідуватись, як саме дійшло до тієї чи іншої ситуації, і, нарешті, мати доступ до всього людського багажу знань. — Тату, — попросив я, — дай мені ще п'ять років.

— П'ять років?! — вигукнув він. І нагадав, передражнюючи мене, про три попередні угоди, які ми з ним уже укладали: — «Ще один день, тату… Ще один місяць, татку… Ще тільки півроку, татусю».

— Але ж я пізнаю так багато про життя як таке, про його плин, та й узагалі про його суть! — сказав я.

— Не бреши