Курт Воннегут - Галапагос

— принаймні тоді його вік вважали молодим, — бо страждав, як і Джеймс Уейт, успадкованою хворобою серця. Я пішов на похорон разом із приятелем-зварником, і звали його Яльмар Арвід Бострьом, хоч як там звали когось мільйон років тому, не має тепер істотного значення. Коли вже виходили з церкви, Бострьом мені й каже: «Ну що ж, адже бетховенської Дев'ятої симфонії він не написав би все одно».

Я запитав, чи сам він придумав цей похмурий жарт, і Бострьом відповів, що ні, просто чув його від свого дідуся-німця, який служив під час першої світової війни офіцером, відповідальним за поховання загиблих на Західному фронті. Солдати, яким уперше доводилося виконувати таку роботу, звичайно розводили філософію над тим чи тим трупом, у чиє обличчя вони ось-ось шпурнуть лопату землі,- мовляв, а що б він міг зробити, коли б не поліг таким молодим? Чимало було цинічних висловів, якими ветерани обривали такі роздуми новобранців, і одним із них був: «Не журися за нього. Все одно бетховенської Дев'ятої симфонії він не створив би».

Коли мене самого поховали молодим у Мальме, за якихось шість метрів від Пера Олафа Розенквіста, то Яльмар Арвід Бострьом, виходячи з цвинтаря, те саме сказав і про мене: «Ну що ж, Леон усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії».

Атож, а згадав я про цей вислів у хвилину, коли капітан фон Кляйст докоряв Мері за те, що вона оплакувала смерть чоловіка, якого вони вважали Віллардом Флемінгом. На той час вони були в морі лише дванадцять годин, і капітан ще відчував певну перевагу над нею та й над рештою пасажирів також — майже над усіма.

Пояснюючи, як тримати судно на західному курсі, фон Кляйст сказав їй:

— Яке це марнування часу — оплакувати зовсім незнайому людину! З того, що ви мені розповіли, я зрозумів: родичів він не мав та й ні за яку суспільне корисну справу останнім часом теж не брався. То навіщо всі ці сльози?

Тут був для мене якраз слушний момент, щоб устряти зі своїм безплотним голосом і промовити: «Бетховенської Дев'ятої симфонії він напевно не написав би».

Фон Кляйст спробував трохи пожартувати, але це в нього не дуже вийшло, коли він сказав:

— Як капітан судна, я наказую вам плакати тільки у тих випадках, коли є підстава. А зараз нема чого плакати!

— Він був мій чоловік, — скиглила Мері. — Я сприйняла церемонію одруження, яку ви здійснили, дуже серйозно. Смійтеся собі, якщо хочете.

Уейт лежав тоді там, де його застала смерть, до холодильника його ще не затягли.

— Він чимало дав цьому світові і ще дав би багато, коли б ми змогли його врятувати, — додала Мері.

— А що ж такого визначного цей чоловік дав світові? — поцікавився чоловік

— Він знав про вітряки більше, ніж будь-хто з нині живих, — сказала вона. — Він говорив, що можна позакривати всі вугільні та уранові шахти: завдяки самим лише вітрякам можна перетворити найхолодніші закутки планети на такі ж теплі, як Майамі у Флоріді. А ще він був композитором.

— Справді? — здивувався капітан.

— Так, він написав дві симфонії.

Мені це твердження здалося пікантним — у світлі сказаного вище виходить, що Уейт у свою останню земну ніч претендував ще й на роль автора двох симфоній. А Мері, розповідаючи далі, запевняла, що, коли повернеться додому, неодмінно поїде до Мус-Джо й розшукає ті його симфонії, які ніколи ще не виконувались, і спробує знайти оркестр, щоб зіграв їх уперше.

— Віллард був такою скромною людиною! — зітхнула вона.

— Мабуть, що так, — погодився капітан.

Через сто вісім годин капітан виявить, що перебуває в стані безпосередньої конкуренції з отим зразком чеснот.

— Якби Віллард був живий, — казала Мері,- він напевне знав би, що робити. Капітан тоді вже остаточно втратив самоповагу, і вона більш ніколи — хоч жити йому судилося ще тридцять років — до нього не повернеться. Ну хіба не справжня трагедія? Він відчував, що глузування Мері його принижує.

— Я справді ладен вислухати будь-яку пораду, — промовив він. — Ви тільки скажіть, що саме зробив би цей пречудовий Віллард, і я з величезною радістю вчиню саме так. '

На той час він уже відмовився від послуг свого мозку й вів судно лише за порадами душі, час від часу міняючи курс. Будь-якийсь острівець, навіть завбільшки з носовичок, викликав би в капітана сльози вдячності. Та ні, сонце, яке щойно було просто попереду, потім — з лівого борту, за кормою, і з правого борту, вкотре вже заходило за обрій.

На нижній палубі Селіна Макінтош кликала собаку

— Казашко-о-о! Казашко-о-о! Хтось бачив мою Казашку? Мері гукнула у відповідь:

— Тут, нагорі, її нема!

Потім вона, намагаючись уявити собі, що зробив би «Віллард», дійшла думки, що, може, «Мандаракс» здатний виконувати функції, крім годинника та перекладача, ще й радіоприймача та передавача. І вона порекомендувала капітанові спробувати викликати допомогу.

Капітан не знав, що цей прилад — «Мандаракс». Він думав, то «Гокубі», а «Гокубі» лежав у нього вдома в Кіто, в шухляді разом із носовичками, запонками для манжет, шпильками для краваток та кишеньковими й наручними годинниками. «Гокубі» йому подарував брат іще торік на Різдво, та капітан так і не зумів приладом скористатися. Для нього то була ще одна іграшка, про яку він добре знав одне: це — не радіо.

Тож фон Кляйст зважив на долоні прилад, гадаючи, що то «Гокубі», й мовив до Мері:

— Ладен собі правицю відтяти, якщо цей мотлох може правити за радіо! Присягаюся, що навіть найсвятішому Віллардові Флемінгу не вдалося б ані отримати, ані передати якесь повідомлення за допомогою «Гокубі».

— Може, пора вже вам покинути оцю свою впевненість в усьому на світі?! — вигукнула Мері,

— Ця ідея вже спадала мені на думку, — погодився він.

— То пошліть сигнал SOS. Кому від цього буде шкода?

— Ніякої шкоди, звичайно, не буде, — промовив капітан. — Місіс Флемінг, ви маєте цілковиту рацію. Це напевне не завдасть нікому шкоди. — І він заговорив у мініатюрний «Мандараксів» мікрофон слово, яке мільйон років тому правило за міжнародні позивні для судна, що зазнало біди:

— Mayday, Mayday, Mayday'.

По тому повернув «Мандаракс» екраном до себе, щоб прочитати разом із Мері відповідь, якщо вона з'явиться. Сталося так, що капітан натиснув на кнопку, якої в «Гокубі» не було і яка тут, у «Мандараксі», пробуджувала до життя весь інтелектуальний набір цитат, що їх прилад мав на кожну тему, зокрема й на травень місяць. Тому на маленькому екрані з'явились, збивши обох з пантелику, такі