Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Всі навколо знають, що носоріг належить містерові Брауну, — сказав він. — В газетах було надруковано повідомлення про те, що носоріг утік і що загін поліції під проводом таємного агента Х-В2 розшукує його по всій Бразілії. Це загальновідомий факт.

— Прекрасно, — відповіла Емілія. — Я не заперечую, що цей білявий…

— Еміліє! — суворо зупинила її донна Бента. — Обережніше висловлюйся!

— …є хазяїном носорога. Та я хочу, щоб ви мені довели, що йому належить саме цей носоріг. Як ви доведете?

Адвокат нещиро засміявся:

— Це дуже легко довести, лялечко. Носороги не живуть у Бразілії. Містер Браун перший привіз у Бразілію носорога. Цей носоріг утік, і зразу ж у ваших місцях з’явився носоріг. Значить, цей носоріг і є той, якого привіз містер Браун.

— Це не доказ, а казна-що, — відповіла Емілія. — Я вимагаю правдивого доказу: ну назвіть якусь прикмету, родимку яку-небудь.

— Прикмета — ріг на носі,— сказав адвокат, підморгнувши директорові, начебто Емілія не знала, що у всіх носорогів є ріг на носі!

Емілія не відповіла. Якщо її вважають за дурну… Сказала лише:

— Ждіть.

Адвокат почав, посміхаючись, ждати, впевнений, що переміг її своїми доказами, ждав і обмінювався хитрими поглядами з директором.

Емілія пішла до кімнати Педріньйо, висунула шухляду його столу, взяла трошечки порошку пирлимпимпим і принесла у мисочці на веранду.

— Розв’яжемо суперечку по-іншому, — сказала вона адвокатові. — Ось тут у мене табака, я її поділю на дві порції. Ви, сеньйоре, візьмете щіпку, а цей білявий…

— Еміліє! — знову зупинила її донна Бента.

— …візьме другу. Якщо жоден з вас не чхне, значить носоріг і справді ваш.

Адвоката і директора дуже розсмішила ця пропозиція, і вони вирішили взяти щіпку табаки, впевнені, що не чхнуть. Як може вплинути така малесенька жменька на двох величезних чоловіків, запеклих курців? Вони взяли свою табаку, посміхаючись, потягнули носом, і — фі-і-ть! — ніхто ніколи так і не дізнався, де вони поділися! Розтанули в повітрі…

Перемога Емілії була зустрінута бурхливими оплесками і радісними вигуками. Навіть носоріг виявив голосним ревінням своє повне схвалення з приводу щасливої розв’язки.

Донна Бента полегшено зітхнула і повернулася у двір. Вона хотіла продовжити свою перервану прогулянку у візку. Та не змогла: тітонька Настасія вже вигідно сіла там.

— Потерпіть, — сказала добра негритянка, — тепер моя черга. Куховарка також людина, сеньйоро…

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА

Записки Емілії

Розділ перший

Емілія надумується писати записки і не знає, як почати

Останнім часом Емілія дуже багато говорила про те, що вона, мовляв, здорожилася після мандрівок і пригод, хоче посидіти вдома і збирається писати записки.

— Та зрештою, маленька дивачко, — сказала донна Бента, — що ти розумієш під словом «записки»?

— Записки — це історія життя людини і всього, що з нею трапляється від дня її народження до дня її смерті.

— В такому разі,— засміялася донна Бента, — людина може писати записки тільки після того, як помре.

— Зачекайте, — сказала Емілія, — письменник пише записки, аж поки відчує, що день смерті близький. Тоді кидає. Залишає незакінчений кінчик записок і помирає спокійно.

— І твої записки також будуть такі?

— Ні, тому що я не збираюся помирати взагалі. Прикинусь, що помираю, і годі. Останні слова моїх записок будуть такі: «І тоді я померла…», з крапками. Та це самі казки. Я напишу цю фразу і сховаюся за шафу, щоб Кирпа подумала, що я і справді померла. Але це буде неправда. Я потім вийду з-за шафи. А все останнє буде щира правда — найщиріша, як каже Педріньйо.

Донна Бента усміхнулася:

— Щира правда! Бути правдивою — це дуже добре, та не завжди легко, Еміліє.

— Я це прекрасно знаю, — відповіла лялька. — І знаю, що люди багато брешуть, а особливо в своїх записках. Письменник записок усе описує так, щоб читач був про нього найкращої думки. А якщо він напише щиру правду, то читач побачить, що він така ж людина, як і всі. Та він, коли бреше, пильнує, щоб було схоже на правду.

Донна Бента замовкла, замислившись: проста ганчір’яна лялька, а як міркує! Тим часом Емілія спішно побігла розшукувати графа де Кукурудзо. Їй не хотілося мазати пальчики в чорнило, і вона вирішила писати свої записки не своєю рукою, а графовою.

— Графе, — сказала вона, — ви будете моїм секретарем. Дістаньте папір, перо й чорнило. Я починаю писати записки.

Вчений посміхнувся:

— Записки? Та хіба у створіння, що так мало прожило на світі, може бути матеріал на записки? Така робота підходить людям літнім, що їхнє життя наближається краю.

— Робіть, що кажу, і не заперечуйте. Дістаньте папір, перо і чорнило.

Граф приніс папір, перо й чорнило. Сів. Емілія приготувалася диктувати. Кашлянула. Ковтнула повітря…

Річ у тому, що вона не знала, як почати, і, щоб виграти час, почала вередувати.

— Цей папір не годиться, шановний сеньйоре! Я хочу папір кольору неба з усіма його зірочками. Чорнило також не годиться. Я хочу чорнило кольору моря з усіма його рибками. І хочу перо гуски з усіма її гусенятками!

Граф звів очі до стелі з похмурою покірливістю. Потім спробував пояснити Емілії, що її примхи вволити не можна: по-перше, у донни Бенти нема гусей, а потім, такого паперу і такого чорнила взагалі не існує.

— Тоді я не писатиму записки! — сказала Емілія.

— Як хочете… — промурмотів граф, — хто ж вас неволить? Мені ж краще. Подумаєш!..

Та Емілія все ж вирішила писати — поки що на тому папері, який є, і тим чорнилом, яке є, а там подивимося.

— Може, коли піде до друку, — сказала вона з надією в голосі,— то знайдуться і папір із зірочками, і чорнило морського кольору, і гусячі пера…

Граф голосно зареготав:

— Друкувати гусячими перами! Сказала!.. Друкують літерами, такими брусочками з зображенням літер.

— Ну, хай, — примирливо відгукнулася Емілія, — я надрукую гусячими брусочками.

Граф у відповідь лише зітхнув і знову звів очі до стелі.

Вони розташувалися в комірчинці, захаращеній всіляким мотлохом. За сидіння правила складена купкою черепиця, за стіл — перевернутий ящик. Емілія ходила туди й сюди, заклавши руки за спину.

— Ну, давайте! — нарешті сказала вона. — Напишіть на самому верху: «Записки маркізи де Рабіко». Найбільшими літерами:

ЗАПИСКИ МАРКІЗИ ДЕ РАБІКО

Тепер пишіть: «Розділ перший».

Граф написав і ждав, що буде далі.

Емілія, зморщивши чоло, мовчала…

Почати — це зовсім не так легко. Куди легше закінчити. Капнете чорнильну крапку, і все, або напишете: «Кінець». Але починати — це жах. Емілія думала, думала і нарешті сказала:

— Поставте знак запитання чи краще кілька… Поставте шість.

Граф навіть рота роззявив від подиву.

— Ну, давайте, графе! Поставте шість знаків