Володимир Кирилович Малик - Посол Урус-шайтана

краса! — вигукнув Сафар-бей. — Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійки! З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами…

Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб.

— Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак[69]? Я протестую! Я жалітимусь бейлер-бею або й самому візирові в Стамбулі!

Сафар-бей приклав руку до грудей:

— Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки… Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.

— Ми залишимося тут, ага, — перебив його Якуб.

— Ви не залишитеся тут! — твердо промовив Сафар-бей. — Цього старого я підозріваю в зв'язках з гайдуками і кину до в'язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.

— Але…

— Ніяких «але»! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!

Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись. Їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.

На подвір'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.

— Ну що? — спитав їх Сафар-бей.

— Не знайшли нікого, ага.

— Підпалюйте колибу!

Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.

Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам'янілому обличчю текли скупі сльозинки.

Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:

— Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Він урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радить серця мого — любу доньку Адіке.

— Адіке… Яке красиве ім'я, — вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий погляд на дівчину.

— Відпусти його, aгa, — благав Якуб. — Це безневинна людина.

— Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук! — відрізав Сафар-бей і дав наказ рушати.

Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.

Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір'я чорною стіною. Переконавшися, що турки від'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на куші дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з-під нього почувся глухий скрик.

Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.

— Чекай, ти хто такий? — спитав незнайомець.

— Яцько, — заїкаючись від страху, відповів хлопець. — А… ти хто?

— А-а, Яцько… Руснак! Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар-бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винен!..

— Ти винен? Як?

— За мною ув'язався якийсь підозрілий балканджій… Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед… Сюди… І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар-бея, хай буде прокляте його ім'я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, — я відплив у море і сидів у воді за скелею, — але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. «Це робота старого розбійника Момчила! — кричав він. — Я давно підпливав, що його колиба — це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева — справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяурам!» У мене мов що обірвалося всередині. Я знав, як розправляється Сафар-бей з болгарами, — вирізує цілі сім'ї, спалює живцем, садовить на палі або продає в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей — до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? — Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: — Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала… Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар-беєві стримало мене од відчайдушного вчинку — забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.

— Даремно впадаєш у розпач, Драгане, — сказав Яцько. — Марійка якраз не була вдома — вона з Звенигорою і Спихальським попливли до Бургаса… А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.

— Як? То Марійка жива? — вигукнув Драган, схопивши хлопця в обійми.

— Та кажу ж — жива! Арсен от-от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора… А з ним прибуде і Марійка. — Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танень.

6

Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.

— Леле, мале, що тут трапилося! — вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.

Вловивши в її голосі жах, Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений. Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!

Прибиті горем,