Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

class="p1">«Чому ж ми зволікаємо в нашому вігвамі?» — дивувався я. Нарешті заговорив старий Червоні Крила:

— Я думав про стежку, що лежить перед вами. Про стежку, якою не раз ступали мої ноги. Відійшовши од Волохатої Шапки, останнього пагорба в пасмі Вовчих гір, ви побачите Кам’яного Бізона[13], що застиг на відкритій рівнині. Пам’ятайте, ви повинні спинитись перед ним, помолитися і принести жертву. Він дуже близький до Сонця!

— Так, ми не забудемо про це жертвоприношення, — промовив Швидкий Бігун.

Тоді старий жрець звелів дружинам закотити до вігвама камені. Хтось підняв край шкури, і розжарені камені, спалюючи під собою траву, вкотилися в коло воїнів. Палицями їх зіпхнули в яму, вириту посередині вігвама. Червоні Крила вмочив у чашу з водою висушений хвіст бізона і побризкав на каміння. Вода зашипіла, і густа гаряча пара наповнила вігвам. Я відчув, що задихаюся. Червоні Крила затяг пісню Першого Бізона. Невдовзі мені стало легше дихати, і я пристав до хору. Знову старий побризкав розжарене каміння. Піт лився з мене струмками. Ми проспівали одну за одною ще три пісні, яких співають на церемонії виймання люльки. Потім дружини просунули до вігвама кілька жарин, і Червоні Крила закурив люльку, пахкаючи димом угору, вниз, а також на північ, південь, схід і захід. Він так ревно благав богів послати нам перемогу, зберегти наше життя і захистити нас на стежці війни, що ми відчули велику впевненість. Всі ми по черзі зробили кілька затяжок, і церемонія закінчилась. Ми загорнулися в ковдри і, прихопивши одяг, побігли купатися.

Повернувшись додому, я побачив, що шкури спійманих мною бобрів акуратно розтягнуті на вербових обручах. Вони були старанно вичищені від жиру і біліли, мов сніг. Я трохи помилувався ними і подався до Червоних Крил порадитись, що робити з пастками, поставленими на бобра. Він мене заспокоїв, сказавши, що, коли бобри попалися в пастки, то за день і ніч вони не зіпсуються, бо вода в загаті крижана. Він обіцяв поїхати туди наступного ранку і ловити для мене бобрів, аж доки плем’я переселиться деінде.

— Який ти добрий і щедрий! — сказав я йому.

Він відповів, що я повинен мати свою власну рушницю; вона знадобиться мені, коли я стану ловцем орлів і сам ходитиму в гори. А тепер я вирушав на війну без рушниці. Я знав, що Червоні Крила не може віддати мені свою і залишитися без зброї. Поки я вернуся, він змушений буде добувати м’ясо не тільки для своєї сім’ї, а й для моєї — а це не легко старому.

Підійшовши до нашого вігвама, я почув спів; мені здалося, що співає чоловік. З подиву я зупинився як укопаний і почав прислухатися: чоловіки ніколи не заглядали до нашого вігвама. Нарешті, я розібрав слова пісні:

— О хо хай ї йя! Тепер поплатяться вороги:

Заплатять за зло, яке мені заподіяли!

Ті, хто вбив мого сина, самі будуть убиті,

уб’є їх син мого сина! О хо хай ї йя!

Маленька Видра! Він онук мій.

Вія іде помститися за смерть батька!

О хо хай ї йя! О хо хай ї йя!

Співала моя бабуся, але мені не вірилося, що це її голос. О, якою ненавистю дихала пісня! І привиділись мені закривавлені тіла, що вкрили рівнину, і мертві, широко розплющені очі.

Урвавши пісню, бабуся закричала до моєї мами:

— Не до вподоби тобі моя пісня! Легкодухі ви, жінки із племені пікуні. Вам хочеться, щоб ваші сини ні на крок не відходили од вігвамів. Я рада, що Маленька Видра походить з іншого племені. Ти не зможеш його розпестити, він схожий на батька!

— Я ж і не пещу його, — озвалась мама. — Я хочу, щоб він ішов на війну, але не лай мене за те, що мені сумно. Мій чоловік, мій добрий, сміливий чоловік покинув мене і не вернувся додому. Як же мені не думати…

— Помовч! Помовч! Ти накликаєш біду! — перебила її бабуся. — Я беру жорстокі свої слова назад. Мені так само сумно, як і тобі, і на серці мені важко. Але незабаром він прийде. Ми мусимо приховати нашу тривогу і зустріти його радісно!

Тихенько я відійшов од вігвама і довго бродив табором. Вони так і не довідалися, що я підслухав їхню розмову. А я був радий, що чув її. «Виходить, бабуся любить і мою маму, і мене, хоч сердиться й бурчить на нас обох», — думав я.

Довгим мені видався той день. Кілька разів я нав’ючував себе речами, які повинен був нести, і намагався розмістити їх якнайзручніше. Нарешті, я почепив за спину аркан й згорток із люлькою Швидкого Бігуна, а також мій лук і сагайдак зі стрілами. Коробки з бойовим вбранням вождя і торби з потрібними в дорозі речами я розвісив по боках. Я стояв весь обвішаний, але особливої ваги не відчував.

Коли заходило сонце, воїни зібралися перед вігвамом Швидкого Бігуна, а довкола нас юрмилися жінки і діти. Швидкий Бігун, Білий Ведмідь — ватажок Сміливців і Залізна Сорочка — ватажок Скажених Собак востаннє курили у вігвамі й гомоніли з Червоними Крилами.

Мама й бабуся стояли в мене за спиною: прощаючись зі мною, вони обіцяли доглядати вовченя Ніпоку. Присмерком вийшли з вігвама наші вожді, і я став позаду Швидкого Бігуна, який очолював загін Ловців. Слідом за нами пішли Сміливці, а Скажені Собаки замикали процесію.

Всі мовчали, коли ми проходили повз вігвами. Жінки були засмучені, але якщо котра й плакала, то тихенько, — ми не чули плачу. Вийшовши з табору, ми переправилися через річку і рушили через рівнину на південний схід.

На світанку ми наблизилися до порогів річки. Привал зробили на схилі пагорба, з якого відкривався вид на річкову долину. Ми полягали й стали чекати сходу сонця. Коли воно зійшло, всі ми звернулися до нього з молитвою і звеселіли. На рівнині й унизу паслися стада бізонів та антилоп. Швидкий Бігун звелів п’ятьом воїнам принести для нас м’яса. Ми бачили, як вони спустилися в глибокий яр, що тягнувся до річки, як, скрадаючись, наближалися до маленького стада бізонів. Яр круто повертав праворуч, і ми втратили їх з очей. Всі зголодніли, хотіли м’яса і нетерпеливилися.

— Якщо їм не пощастить, ми довгенько не побачимо м’яса, — озвався один із воїнів. — Стадо кинеться навтіки, розполохає всю дичину.

— Либонь, вони не вполюють жодного бізона, — підтримав його другий.

— Помовчіть! Навіщо ви накликаєте біду? — гримнув на них Швидкий Бігун. — За такі слова ви обоє одержите лише