Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Він показав на калюжку, що повільно випливала з-під дверей.

Малому аж дух забило.

— Ти не закрутив крана у ванній? — злякано спитав він.

Карлсон схилив набік голову й лагідно глянув на Малого.

— Відгадай одне з трьох, чи закрутив я крана, чи ні?

Малий відчинив двері до передпокою: авжеж, не закрутив! Справді надійшла велика повінь. Ванну й передпокій геть залило водою. Якби хто захотів, то навіть міг би похлюпатися в ній.

Карлсон захотів похлюпатися. Він обома ногами стрибнув у воду, вигукуючи:

— Гей-гей! Бувають дні, коли випадають самі тільки приємні події!

Та Малий, закрутивши кран і спорожнивши ванну, сів на стілець, розпачливо озирнувся на море води й застогнав:

— Ох, що тепер скаже мама?

Карлсон спинився як стій і обурено глянув на Малого.

— Ну, знаєш! Завжди твоя мама чимось невдоволена. Це ж невинна собі водичка.

Він знов підстрибнув так, що аж забризкав Манного.

— Навіть дуже приємна вода, — додав він. — Можна без клопоту вимити ноги. Чи твоя мама не любить мити ніг?

Карлсон знов підстрибнув і ще дужче забризкав Малого.

— Вона ніколи не миє ніг? Може, цілими днями тільки те й робить, що шпурляє вазони разом з горщиками?

Малий не відповідав. Він і так мав про що думати. Нарешті він отямився: ох, треба витерти воду скільки вдасться, поки вернеться мама.

— Карлсоне, мерщій берімося до роботи! — сказав Малий.

Він схопився з стільця, помчав до кухні і за мить виніс звідти дві ганчірки.

— Допоможи мені… — почав він.

Але Карлсона не було. Ні у ванній кімнаті, ні в передпокої, ні в кімнаті Малого. Зате Малий чув надворі гудіння моторчика. Він кинувся до вікна й ще встиг помітити, як у повітрі майнуло щось схоже на кругленький кошик.

— Летюче барильце, чи що? — промурмотів Малий.

Ні, не барильце! Просто Карлсон полетів додому, до своєї зеленої хатки на даху.

Карлсон побачив Малого. Він рвучко знизився й пролетів повз вікно, аж за ним засвистіло. Малий жваво замахав йому ганчіркою, і Карлсон на відповідь тож замахав своєю пухкою ручкою.

— Гей-гей! — вигукнув він. — Ось Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!

І він полетів геть. А Малий, тримаючи в кожній руці по ганчірці, вернувся до передпокою витирати воду.

Карлсон згадує, що він іменинник

Карлсонові пощастило, що він зник, перш ніж мама вернулася з бюро подорожей, бо вона справді розсердилась і за пеларгонію, і за розлиту воду, хоч Малому сяк-так уже вдалося її витерти.

Мама відразу здогадалася, хто тут доклав своїх рук, і розповіла про все татові, коли той прийшов на обід.

— Я знаю, що це негарно, — сказала мама, — бо я вже більш-менш звикла до Карлсона. Проте часом, здасться, я й сама заплатила б десять тисяч крон, аби тільки його здихатися.

— Фе, — сказав Малий.

— Ну, та годі про це, — мовила мама. — Обідати треба в затишку.

Вона часто казала так: «Обідати треба в затишку». Малий теж був такої думки. А затишок панує тоді, як усі спокійно сидять біля столу, їдять і мирно між собою розмовляють. Малий більше говорив, аніж їв, принаймні коли на обід була варена тріска, юшка з городини або рибні котлети. Але нині були телячі битки і ягоди, тільки тому, що почалися канікули і Боссе та Бетан збиралися їхати з дому: Боссе до табору мореплавної школи, а Бетан на ферму, де є коні. Треба ж було відбути прощальний бенкет. Мама часом любила влаштовувати невеличкі бенкети.

— Але ти, Малий, не журися, — сказав тато. — Ми також поїдемо: мама, ти і я.

І він розповів новину. Мама ходила в бюро подорожей і замовила квитки саме на такий пароплав, як Малий бачив у газеті.

За тиждень пароплав вирушить у дорогу, і протягом чотирнадцяти днів вони відвідуватимуть різні порти й міста.

— Чудово, правда ж, Малий? — спитала мама.

І тато спитав. І Боссе з Бетан спитали…

— От чудово, правда ж, Малий?

— Авжеж, — відповів Малий, відчуваючи, що подорож, мабуть, таки річ чудова.

Але щось його муляло, і він знав що: Карлсон! Як можна лишати Карлсона саме тепер, коли той справді його потребує? Малий уже думав про це, як витирав воду. Навіть якщо Карлсон не шпигун, а просто Карлсон, однаково можуть статися неприємні речі, коли почнуть ганятися за ним, щоб заробити десять тисяч крон. Хтозна, як вони поведуться з Карлсоном, може, замкнуть його до клітки в Скансені[5] або вигадають якийсь інших жах. У кожному разі, не дадуть Карлсонові жити в маленькій хатці на даху, це вже напевне.

Отож Малий вирішив лишитися вдома й пильнувати Карлсона. І він докладно пояснив це всім, сидячи коло столу й жуючи битка.

Боссе зареготав.

— Карлсон у клітці в Скансені… Ой! Уяви собі, Малий, що ти з своїм класом приходиш у Скансен, дивишся на звірів і читаєш таблички, наприклад: «Білий ведмідь», «Лось», «Вовк», «Бобер», «Карлсон»…

— Цить! — сказав Малий.

Боссе пирхнув.

— «Карлсон. Годувати цього звіра заборонено». Уяви собі такий напис. Ото Карлсон буде сердитий!

— Ти дурний, — сказав Малий. — Дурний як пень!

— Але ж ти добре знаєш, Малий, що без тебе ми не можемо поїхати, — сказала мама.

— Можете, — заперечив Малий. — Ми з Карлсоном будемо вдвох господарювати.

— Ха-ха-ха! — засміялася Бетан. — І затопите цілий будинок, еге ж? Та повикидаєте у вікно всі меблі.

— Ти дурна, — сказав Малий.

Цього разу затишку не вийшло. Хоч Малий був дуже чемний і лагідний хлопчик, та часом робився впертий. Ось і тепер він затявся, як камінь, і не здавався ні на які вмовляння.

— Послухай, синку… — почав тато.

Далі він не доказав, бо саме клацнуло вічко в дверях, що крізь нього вкидали пошту. Бетан метнулася від столу, навіть не попросивши дозволу: вона ж бо сподівалася листа від котрогось із своїх патлатих хлопців. Тому вона й поспішилася перша до сіней. І справді, на килимку перед дверима лежав лист, але не до Бетан і не від патлатого хлопця… Навпаки. Лист був до тата від дядька Юліуса, що взагалі не мав на голові жодної чубини.

— Обідати треба в затишку, — сказав Боссе. — Отже, хай тоді не приходять листи від дядька Юліуса.

Дядько Юліус був татів далекий родич і раз на рік приїздив у Стокгольм до свого лікаря та відвідати Свантесонів. Дядько Юліус не хотів мешкати в готелі, вважав, що це надто дорого. Хоч грошей він мав, як полови, а проте завжди трусився над ними.

У Свантесонів не дуже раділи, коли приїздив дядько Юліус. А найменше радів