Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

неї нікуди не втечеш! Якщо мені написано на віку подорожче загнати ці запальнички й подешевше перекупити в Майла частину його єгипетської бавовни, то так тому й бути. А якщо тобі на віку написано гигнути над Болоньєю, то й гигни собі спокійно, як личить справжньому мужчині. Я не хотів би тобі цього казати, Йоссар’яне, але, їй-богу, ти стаєш хронічним скиглієм.

Мудренджер так само вважав, що загинути над Болоньєю — священний обов’язок Йоссар’яна, і аж побілів од обурення, коли той признався, що це він пересунув на карті лінію фронту, чим призвів до скасування вильоту.

— І правильно зробив, що пересунув! — люто огризнувся Йоссар’ян, не дуже-то певний у своїй правоті.— Чому, власне, я маю підставляти свою задницю під вогонь? Невже лиш тому, що якомусь полковникові заманулося стати генералом?!

— А ті піхотинці на фронті?! — з не меншим запалом відпарирував Мудренджер. — Чому вони повинні підставляти під вогонь свої голови? Невже лиш тому, що тобі твоя задниця дорожча?! А наземні війська мають право на підтримку військ повітряних!

— Я їм не повітряне військо! І взагалі яка їм різниця, хто саме розтрощить ті склади? А цей сучий Пескарт кидає нас туди, аби тільки вислужитися!

— О, це я вже чув! — озвався Мудренджер; його довге, худорляве обличчя зблідло, у зволожілих карих очах світилася щира переконаність. — Тільки ти, хлопче, забув, що ті склади боєзапасів хтось та мусить розбомбити! Можеш мені повірити, Йоссар’яне: я люблю полковника Пескарта не більше за тебе. — Губи його засіпалися, і для більшої переконливості Мудренджер беззвучно вдарив кулаком по своєму спальному мішку. — Але не нам з тобою вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і…

— І кому саме накладати при цьому головою? Ти це хочеш сказати?

— Так, і це — теж. Ми не маємо права ставити під сумнів…

— Та ти здурів!

— …ніякісінького…

— Виходить, по-твоєму, полковник Пескарт може вирішувати, як і заради чого спровадити мене на той світ, а я навіть не маю права втрутитися! Ти що — серйозно так вважаєш?

— Цілком, — уже не так упевнено мовив Мудренджер. — Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм видніше, які цілі й кому треба бомбардувати.

— Я йому про варене, він мені про печене, — втомлено промовив Йоссар’ян, украй зморений тупістю Мудренджера. — Ти говориш про взаємодію повітряних та наземних військ, а я — про мої стосунки з полковником Пескартом. Тобі головне — це виграти війну, мені — не програти життя.

— Отож-то й воно, — ваговито відказав Мудренджер. — І що, по-твоєму, важливіше?

— Для кого важливіше?! — відпарирував Йоссар’ян. — Протри очі, друже! Мертвим плювать на те, кому дістанеться перемога.

Мудренджер осікся, неначе дістав по пиці, його губи стулилися в одну молочно-білу ниточку.

— Ну, поздоровляю, Йоссар’яне! — гірко прошепотів він нарешті, майже не розтуляючи рота. — За таку філософію ворог мусив би тобі ноги мити й воду пити!

— Ворог — це той, хто прагне твоєї смерті,— з важкою непохитністю промовив Йоссар’ян, — на чиєму боці він би не опинився. І перший такий ворог — це Пескарт. Закарбуй це собі на носі, друзяко, і не забувай ні на мить, якщо хочеш іще пожити на білому світі.

Та Мудренджер не послухався цієї поради і пішов у небуття. А в ту мить ці Йоссар’янові слова так шокували його, що той навіть не наважився признатися приятелеві у своїй причетності до свистухи, через яку відклали виліт зайвий раз. Та не менше шокований був і Майло, бо йому здалося, що хтось ізнову отруїв усю ескадрилью.

— Прошу тебе як друга, — знервовано зашепотів він, коли, весь трясучись, прибіг до Йоссар’яна просити допомоги, — запитай у капрала Сноба, чи не він це знову підкинув прального мила в картопляне пюре? Він тебе поважає і скаже правду, якщо ти даси йому слово, що його не продаси. А як признається, скажеш мені.

— Хто ж, як не я?! — признався Йоссар’янові капрал Сноб. — Так, як ти й просив, — пральне мило в картопляне пюре, усе чин чином.

— Він божиться, що ні сном, ні духом… — доповів Майлові Йоссар’ян.

— Недарма Данбар каже, що бога нема, — з сумнівом накопиливши губи, мовив Майло.

Надії в тих теж не було. Днів через десять усі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який знову відлітав норму і тепер щоночі верещав уві сні. Інші взагалі не могли склепити очей і цілісінькі ночі блукали в темряві навколо наметів, мов ті безмовні привиди з сигаретами в зубах. Коли наставав день, вони сходились до розвідвідділу і з приреченим виглядом, безтямно дивились на червону стрічку на карті або понуро зиркали на Дока Дайліка, котрий непорушно сидів перед зачиненим меднаметом під зловісно-потішним оголошенням, зробленим рукою капітана Гадда. Час од часу вони обмінювались важкими, вимученими жартами про самих себе або похмурими чутками про неминучу згубу, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері в офіцерському клубі, добре хильнувши, Йоссар’ян упіймав за рукав підполковника Порка і, дихаючи на нього перегаром, ніби по секрету, промовив:

— А ви чули про їхню новинку? Клеємет Лепажа?

— Клеємет Лепажа? — сіпнувся з несподіванки підполковник Порк. — Що за чортівня?

— Це їхній скорострільний трьохсотсорокачотирьохмілі-метровий зенітний кулемет, — гикнувши, пояснив йому Йоссар’ян. — Одним залпом склеює в повітрі докупи цілу ланку літаків.

— Одпустіть мене, ідіоте! — люто заверещав підполковник Порк у нестямі від такої нечуваної фамільярності і спробував був висмикнути свій лікоть з чіпких Йоссар’янових пальців. — Що це за псих? — із мстивою цікавістю вигукнув він, коли, підскочивши до Йоссар’яна, Кристі щосили потяг його до гурту.

— Той самий, підполковнику, якого ти порадив мені нагородити за Феррару, — весело реготнув полковник Пескарт. — І підвищити в капітани. Що, забув? Так тобі й треба.

— Ти що, здурів? — перелякано засичав тендітний Кристі, насилу тягнучи п’яного здорованя до вільного столика в другому кінці залу. — Це ж сам підполковник Порк! Ну, ти справді здурів!

Йоссар’янові кортіло хильнути ще, і він дав слово, що піде негайно спати, хай тільки Кристі принесе йому ще скляночку віскі. Потім зажадав іще дві. А коли, нарешті, вдалося заманити його до виходу, до клубу, плямкаючи мокрими черевиками, ввалився капітан Гадд. Із складок його плаща, як із ринв, струмками збігала вода.

— Ну, тепер начувайтеся, байстрятка, — бадьоро оголосив він, розплескуючи брудну калюжу, що утворилася в нього під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Порк. Коли б ви тільки знали, що вони припасли для вас там, у Болоньї!! Ха-ха-ха! Новий зенітний кулемет Лепажа: одним залпом склеює докупи цілу ланку літаків!

— О боже, виходить, це правда! — зойкнув од