Террі Пратчетт - Правда

ще — на Брод-Веї сталась велика аварія. Перекинувся фургон, з якого висипалося кілька тонн борошна, це налякало коней, впряжених у віз зі свіжими яйцями, а поруч стояла цистерна з молоком… Як тобі такий варіант заголовка?

Вона підняла аркуш, на якому було написано:

ЗАМІШАНО НАЙБІЛЬШИЙ У МІСТІ ПИРІГ!!

Вільям дивився на напис. Так. Певним чином він містив усе. Чорний гумор бив у точку. Це було саме те, що треба, щоб забезпечити чимало веселощів у їдальні пані Секретової.

— Прибери другий знак оклику, — сказав він. — В усьому іншому, гадаю — досконало. Де ти про це почула?

— О, заходив констебль Фіггімент і розповів, — сказала Сахариса. Вона опустила очі й без потреби переклала кілька паперів. — Чесно кажучи, мені здається, що він трохи до мене небайдужий.

Крихітна, досі майже непомітна частинка Вільямового его раптом напружилась. Схоже, чимало молодих чоловіків з радістю повідомляли Сахарисі ту чи іншу інформацію. Він почув власний голос:

— Ваймз проти того, щоб будь-хто з його офіцерів спілкувався з нами.

— Авжеж, але, гадаю, розповідь про перекинутий фургон із борошном не рахується?

— Так, але…

— В будь-якому разі, що я можу вдіяти, коли молоді чоловіки прагнуть повідомляти мені ту чи іншу інформацію?

— Звісно, але…

— І в будь-якому разі, на сьогодні це все, — Сахариса позіхнула. — Я йду додому.

Вільям підвівся так швидко, що обдер коліна об край столу.

— Я тебе проведу, — сказав він.

— Який жах, уже чверть на восьму, — говорила Сахариса, вдягаючи пальто. — Чому ми мусимо стільки працювати?

— Тому що верстат ніколи не спить, — відповів Вільям.

Коли вони вийшли в тишу темної вулиці, він замислився, чи мав Правитель рацію щодо верстата. У верстаті таки було щось… примушуюче. Він був подібний до собаки, котрий не зводить із вас очей, доки ви його не нагодуєте. До потенційно небезпечного собаки. Собаки кусають людей, подумав Вільям. Але це — не новини. Це — жовтуха.

Сахариса дозволила провести себе до початку вулиці й зупинилась.

— Якщо тебе побачать зі мною, дідусь опиниться в незручному становищі, — сказала вона. — Я знаю, це смішно, але… сусіди, розумієш? І вся ця Гільдія…

— Я все розумію. Кхм.

Повітря між ними загусло — на мить, протягом якої вони дивились одне на одного.

— Не знаю, як би це сказати, — почав Вільям, знаючи, що рано чи пізно це має бути сказано. — Розумієш, ти, звісно, дуже приваблива дівчина, проте ти — не мого типу.

Вона обдарувала його найневиразнішим поглядом, який він тільки бачив, після чого сказала:

— Ти витратив на це повідомлення чимало слів, і мені слід тобі подякувати.

— Я просто подумав, що ми, ти і я, стільки часу проводимо разом…

— Та ні, я рада, що хтось із нас нарешті це сказав, — промовила вона. — Мабуть, на тобі, з твоїм умінням так гарно говорити, дівчата просто гронами виснуть? До завтрього.

Він дивився, як вона йшла до свого дому. За якийсь час у горішньому вікні засвітилася лампа.

Швидким бігом він повернувся до свого помешкання — достатньо пізно, щоб дістати Осудливий Погляд від пані Секретової, але не настільки пізно, щоб отримати відмову від їдальні; ті, хто запізнювався регулярно, мусили вечеряти за столом у кухні.

Сьогоднішня вечеря була добряче приправлена каррі. Одне з чудес столування у пані Секретової полягало в тому, що недоїдків завжди лишалося більше, ніж було подано харчів. Принаймні, з придатних до вжитку залишків обідів, сніданків та вечерь робилося набагато більше нових сніданків, вечерь та обідів (за рецептом «рагу плюс печеня плюс каррі»), ніж готувалося власне оригінальних страв, які й могли б дати всі ці залишки.

Схильність пані Секретової до каррі дещо дивувала, адже пані Секретова вважала інші частини світу категорією, лише трішечки пристойнішою за інтимні частини тіла. Втім, вона додавала підозрілий жовтий пилок такою крихітною ложечкою, ніби побоювалась, що хтось за столом зараз скине весь одяг і почне викидати які-небудь нетутешні коники. Головними ж інгредієнтами, схоже, були брюква, погано промиті родзини та рештки якоїсь холодної баранини. Хоча Вільям не пригадував, щоб вони будь-коли мали справжню баранину, неважливо, якої температури.

Для інших пожильців, утім, тут не було жодних проблем. Пані Секретова подавала справді великі порції, а вони були людьми, котрі оцінювали рівень кулінарної майстерності за кількістю того, що лежало на тарілці. Воно могло не мати надзвичайного смаку, зате ти йшов до ліжка з повним шлунком — що, в кінцевому рахунку, і важило.

Наразі за столом обговорювали новини дня. Підтримуючи свою роль людини, що підтримує багаття розмови, пан Борошнюк купив «Сенсації» та обидва випуски «Часу».

Всі зійшлися на тому, що новини в «Сенсаціях» значно цікавіші, хоча пані Секретова постановила, що теми про змій не повинні обговорюватись за столом, і газетам має бути заборонено спантеличувати ними достойних громадян. Утім, для задоволення туги по небачених далеких краях усім цілком вистачало і «жаб’ячих дощів» та тому подібного.

Жовтуха, думав Вільям, з ретельністю судмедексперта анатомуючи родзинку на своїй тарілці. Його високість таки мав рацію. Не новини, а жовтуха — розповідь про те, у що люди наперед готові повірити, бо думають, що вони про це знали завжди…

Патрицій, на загальну думку, був слизьким типом. Присутні за столом погодились, що всі там, нагорі, такі — принаймні, більшість із них. Пан Вітренко сказав, що в місті діється казна-що, і потрібні зміни. Пан Довгошахт сказав, що не береться відповідати за все місто, але торгівля дорогоцінними каменями останнім часом іде дуже жваво. Пан Вітренко сказав, що декому скрізь лафа. Пан Хилько висловив думку, що Варта не знайде і власну дупу, причому обома руками (зворот, через який йому ледь не довелося завершувати трапезу на кухні). Всі також дійшли згоди у тому, що Патрицій винен і йому слід піти. Головну страву завершили о 8.45, після чого було подано напіврозвалені сливи в рідкому соусі (пан Хилько, на знак мовчазної догани, отримав дещо меншу порцію).

Вільям поквапився піднятися до своєї кімнати. Він уже змирився з кухарськими здібностями пані Секретової, але полюбити її каву його могла б змусити хіба що радикальна хірургічна операція.

Він влігся на вузьке ліжко в темряві (пані Секретова надавала одну свічку на тиждень, а йому не дійшли руки прикупити ще) і спробував подумати.

Пан Підступп перетнув пустельну бальну залу. Його підбори лунко гриміли по дереву.

Позицію в колі свічок він зайняв з ледь помітним ваганням. Як зомбі, він завжди дещо нервувався поблизу відкритого вогню.

Він кашлянув.

— Так? — сказало