Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

Коли дізнався через дяків Малоросійського приказу, що вчинено з Самойловичем, довго не міг знайти собі місця — виходить, навіть вірний підніжок, яким був Іван Самойлович, став прозрівати. Але не встиг. Сконав у Сибіру, десь його там і слід охолов.

А він живе ніби паном, село має, підданих, кохану дружину, подаровану йому, синів… Тільки й того, що із забороною повертатися в Україну. Але так йому було того дня не по собі, так мулько на душі, що хоч кричи криком…

Нудьгуючи, взяв плескату пляшку з царським вином, сунув її до кишені й потяг ноги до Лами — там і просидів до вечора. Прикладався нахильці до пляшки — що з ним траплялося рідко — казав подумки: за упокій твоєї душі, Самойловичу. Хоч і насолив ти мені добряче, і Україні нашкодив через свою сліпоту й нерішучість (а може, й відсутність зваги?), а чомусь шкода тебе… А могли удвох — я ж тобі пропонував і не раз, — об’єднатися і за волю України спільно поборотися. Удвох могли б і виграти. А напевне б, виграли. Ти не пристав. Бо хотів, щоб булава була в тебе, боявся, що я її відберу. А я ж казав тобі: козацька рада збереться, кого вона вибере гетьманом, той ним і буде. Мене чи тебе. Чи кого третього, більш достойнішого. Але ти ризикувати булавою не захотів. Щоб вона в тебе була, ти ладен був орудувати нею і під владою чужого царя… Жаль… Мир душі твоїй, яка витає десь там, у сибірських небесах холодних…

Популярність Дорошенка в Україні була великою (особливо на початку гетьманства, коли його репутацію ще не підмочили ненадійні союзники з мусульманського світу), і до нього, як до судді, зверталися не тільки козаки та старшини, а й поспільство — в пошуках правди, захисту, допомоги. І він нікому не відмовляв, допомагав усім. Пошана до нього збереглася в Україні й тоді, коли Петра Дорофійовича вже вивезли до Москви, в «почесне» заслання. Його пам’ятали і, приїжджаючи у справах до Москви, козаки й міщани зверталися до нього (мовби ж позбавленого прав) за допомогою. Він і в Москві ніколи й нікому не відмовляв, часто й сам пропонував потерпілим свої послуги і радий був, коли вдавалося допомогти одноплемінникам, а вдавалося йому майже завжди. («Ти тільки одному українцеві безсилий допомогти, — зітхнула якось Агафія Борисівна. — Кому? — Та самому собі!»). І справді, сам перебуваючи в біді, зазнаючи пені-халепи, він в той же час завзято допомагав усім, хто б до нього не звернувся. Сідлав коня і вирушав московськими вулицями в Кремль, до Малоросійського приказу, і дяки вже й не дивувалися його з’яві.

— Викладай, Пйотр, за кого із своїх малоросів приїхав клопотатися?

З роками він став у Москві ніби неофіційним послом України, безкорисливим опікуном земляків, які потрапивши в біду, йшли до нього, знаючи, що тільки гетьман Дорошенко їх порятує.

Микола Костомаров опублікує в «Актах, относящіхся к исторіи Южной и Западной Россіи» (т. XIII, ст. 222–271) справу козачки Ганни Кусової. Московський воєвода Чоголков, оскільки Ганна відхилила його домагання, користуючись вседозволеністю, якою користувалися московські воєводи в Україні, викрав її у Чернігові, зґвалтував, відвіз у Московщину і силоміць видав заміж за свого холопа.

Дорошенко доклав чимало зусиль, пооббивав пороги у Кремлі, але домігся свого — Ганну Кусову було визволено і відправлено на Україну до її рідного Чернігова. Ця історія так схвилювала Костомарова, що він написав в році 1881 російською мовою про це повість «Черниговка».

В згадуваних «Актах…» розповідається іще про один випадок, що стався з українським хлопцем Федором Біляєвим — його «в полі» захопили москалі і силоміць вивезли на Рязанщину. Хлопець якось добився до Москви, розшукав Дорошенка, про якого стільки чув, і попрохав у нього порятунку. Петро Дорофійович зробив усе, аби хлопця було відправлено до його матері в Україну — ще й дав на дорогу йому вузлик з харчем і гроші. Допоміг Дорошенко і синові колишнього Чигиринського полковника Якову Лещинському повернутися на батьківщину, якого теж викрали було москалі.

А ось йому самому так і не вдасться вирватись з московського полону і тим більше повернутися в Україну. Єдину втіху мав — кохану дружину, без якої вже й не уявляв свого подальшого життя, і трійко синів, Дорошенків юних, бодай і в чужім краї народжених, але ж то були його сини, його кровиночки. Повернутися б з ними на Вкраїну і сказати на козацькій раді:

— Панове-товариство, я зробив усе, що міг для України, тепер передаю вам синів моїх, Дорошенків молодих — козаками прийміть до вашого коша! Не підведуть сини мої Україну!

Може, і не підвели б, коли б повернулися в Україну, а так на Московщині виростуть москалями…

І тут Москва візьме над ним гору. Народити синів, мовляв, народиш, але не для своєї України, а для Росії…

Один з нащадків гетьмана Дорошенка історик Дмитро Дорошенко у своїй об’ємній монографії «Гетьман Петро Дорошенко» (видання Української Вільної Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1985) скупо зазначає, що «останні роки життя провів Дорошенко в оточенні своєї нової родини, яка вже була чисто московською».

Яка вже була чисто московською… Але ж якою б вона могла у нього бути в Москві, як не московською? Українською? Навряд. І притичиною тому була не так Москва (хоча й Москва теж, де минули останні роки гетьманового життя — загалом 21 рік, стільки тривало московське «сидіння», майже третина його життя), як третя дружина, яку він так полюбив. Солодка Гапочка була московкою — ось чому його «діти від третього шлюбу… були виховані як москалі». Тут вже й справді: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай. А втім, у Москві й не збиралися гетьманових дітей, до того ж народжених від русачки, корінної московки, виховувати в українському дусі. З якого дива? Тож не так Москва відіграла роль в русифікації його дітей, як їхня мати Агафія Борисівна Єропкіна, яка, попри всю любов до Петруся, Дорошенчихою так і не стала.

У всі часи в усіх народів (хоча винятки, звісно, бували і, мабуть, є) жінка завжди залишалася і залишається головним носієм національності, архітектором-будівничим тієї національності для своїх дітей. Особливо ж якщо та жінка та росіянка. Бо від кого б і де русачка не народжувала дітей (хоч і від марсіянина, для прикладу), але виховає їх неодмінно руськими. А в себе вдома й поготів! І вони всмокчуть це з її молоком. Ще простіше це їй робити