Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

на етнічно близьких їй національних теренах — слов’янських. Те ж саме й на Україні, бо скільки звідтоді (з часів Богдана Хмельницького), від кого б русачка не народжувала дітей, від українців теж, але всі вони виростали — і нині виростають — в руслі її національності і неодмінно стають руськими (в гіршому випадку малоросами чи хохлами, але ж ніяк не українцями).

Отож, щодо того, що «нова родина Дорошенка була чисто московською», то тут і дивуватися нічому. Так воно повинно було бути і так воно й було — за всіма логіками чи історичними паралелями, інакше б Росія ніколи не стала тією, якою вона стала — Росією, а перетворилася б на якусь там угро-фінську народність.

Що ж до Агафії Борисівни, то їй, чистокровній русачці, сам Бог велів у Москві виховувати своїх дітей москалями.

Отож, у Дорошенка нова сім’я (третя і — остання) з московиткою (та ще в історичному центрі Підмосков’я) і була чисто московською.

І дарма що батьком її дітей був не просто українець, а — войовничий борець за українську незалежність, українець з почуттям гордощів за свою національність, але ж його роль у сім’ї була такою ж, як і у всіх взагалі чоловіків: заробляти гроші й утримувати сім’ю. Усім іншим відала вона — мати його дітей.

Побрався Петро Дорофійович з Агафією Борисівною у 1684 році, в інший світ випаде йому йти у 1698 році, себто проживуть вони удвох чотирнадцять років. Першим у них народиться (зачатий ще у Москві) хлопчик, названий Олександром. Або просто Сашком. Чи й Шурком. Мати була щаслива — це ж її рідна дитина, на яку вона, стара діва, і не сподівалася, а тут раптом — хлопчик! Та ще який гарний (весь у батька) і міцненький, як м’ячик. Для батька ж радість була якщо не потрійною, то подвійною точно. По-перше, він, правду кажучи, вже й не сподівався, що від нього наприкінці шостого десятка понесе молода жінка, тож виходить, як чоловік він ще й ого-го! А по-друге, і це головне — дві попередні жони народжували йому лише дівчаток, і він був щасливий і дочкам, хоч десь в глибині душі й таїлася… Обида не обида (але на кого? на самого себе?), заздрість не заздрість… У всіх сини, а йому Бог не послав нащадка роду. І раптом третя дружина вже під осінь життя його народжує йому малого Дорошенка. Продовжувача славного роду Дорошенків, про його він уже й мріяти перестав. (Про те, що син, вирісши в Московії руським, ніякого Дорошенкового роду не продовжить, а продовжить руський рід матері своєї, він якось тоді не подумав, це усвідомлення прийде до нього пізніше). До речі, в Московії, чи, як ширше, в Росії прямих нащадків гетьмана немає. (Чи вони нам невідомі? Але ж в Україні залишилися нащадки його рідних братів, братів у других, які в роках 1676–1677 виселилися з Чигирина на лівий берег Дніпра, і десь на Чернігівщині чи й Київщині і нині його спадкоємці по братах живуть, недарма ж один з них — Дмитро Дорошенко — обізвався аж у США і написав про свого предка таку добру книгу).

У Ярополчому в нього (хоча справедливіше — у них) сипонуть діти. Як співається у відомій українській пісні про косарів: «Хоч не рано почали, та багато утяли». Утяли вони й справді добре.

За чотирнадцять спільно прожитих років у них з’явилося четверо дітей! Через кожні 3,5 років народжувалася нова дитина. Агафія фактично постійно ходила вагітною, або годувала груддю дитину, або виношувала під серцем нову.

— Мій Петрик, — казала (а її Петрику вже йшов сьомий десяток), — старається…

І додавала з посмішкою, що так її молодила:

— Але ж і я в цьому ділі задніх не пасу!..

Так збігали роки — в любові і злагоді, в нічному шаленстві, в сімейних та господарчих клопотах — весна, літо, осінь, зима. І знову все йшло по одвічному колу: весна, літо, осінь, зима…

Влітку в Ярополчому, як і взагалі в селі, світ Божий прекрасний, і нудьгувати не було коли — сад, город, поля, худоба. До всього ж Дорошенко тримав ще й мисливських собак, знаменитих російських псових, гончаків, лягавих (охотою захопився вперше в житті, а охота, як тамтешній люд каже, «пуще неволи»). А ось взимку, як загатить Підмосков’я снігами білими, світ тоді звузиться до власної хати — хуртовини, якщо вже починаються, то на тиждень. І годі тоді дістатися Москви, до Волока Ламського — як на край світу. Коні по животи провалюються в кучугурах — ні доріг, ні сторін світу, нічого. Все реве, виє бісом, бісом вертиться-крутить. Буває, так розгуляється сніговійниця, що не те що за село, з власного двору не виткнешся. Завірюхи позамітають селянські ізби по самі стріхи, вдень у них темно, як у погребі. Вовче роздолля! А їх у підмосковних лісах водилося — білими рівнинами рискали зграями, села в облогу брали, собак серед білого дня в дворах виловлювали, і відбою від них не було і управи на них теж не було. Люди із хати без рогатини боялися виткнутися, щоб не напоротися на сірого. І сиділа Московська Русь, загачена снігами, в ізбах дерев’яних та напівземлянках, що їх заносило снігами по самі крівлі. Зимові дні, правда, короткі, з гороб’ячий скік, але ж ночі довгі-довжелезні. І виспишся, і належишся, і боки вже намнеш, а воно й не думає світати. Що робити?

— А че делать-то? — чухалися мужики. — Окромя как ребятишек, больше и нечего делать до весны.

Дітей Росія (особливо хлопчиків) потребувала з року в рік все більше й більше, і скільки б мужики не старалися, а цареве військо, як молох, пожирало мужиків. Ще й мало було. Тож мужики взимку й старалися — од безділля «делали ребятишек», і на літо, як роботи по зав’язку, вся жіноча Русь ходила «брюхатой».

Панський дім в Ярополчому теж хуртовини за добу-другу, бувало, заносили вище вікон, і тоді тільки через дах і вибиралася двірня на світ білий та відкопувала на ґанку вхідні двері. Тож і Агафія часто по весні казала: «Петрику, я знову забрюхатіла…» І додавала з святою вірою в свої слова: «Нічого, хай буде ще одненьке… Росії-матушці дітки ось так потрібні — чим більше, тим краще».

Дорошенко й старався — як час покаже, для Росії-матушки. Але тут вже нічого не можна було змінити. Бувало, як починали вони свою любов звечора, під завивання за стінами хуртовини та під тюлюкання цвіркунів