Дарунок Корній - Зворотний бік темряви

Стрибог заперечливо захитав головою, наче відповідав – не пожалкую ніколи, тому й прийшов, щоб запитати.

Оракул закрив і так незрячі очі, забубонів щось нерозбірливо під ніс. То тривало якусь мить, тоді, не піднімаючи повік, прорік:

– Її врятував чоловік.

– Знаю, що не кінь, – злісно випалив Стрибог. – Але хто і чому? Як його звати?

Оракул, не відкриваючи очей, говорив далі:

– Так, врятував чоловік. Справжній чоловік, її чоловік. Він досі кохає. Вона призначена для нього була, як ти тепер призначений для неї.

– Що ти таке говориш, старий? Хіба таке може бути? Тобто вона, тобто як її чоловік? – Стрибог важко дихав, розбите серце вистрибувало з грудей. – Я її чоловік! Яка така «призначена для нього». Кажи, не мовчи, старий.

– Не нервуй, хлопче. Куди тобі поспішати? Ти вже скрізь встиг. Встиг втратити та знайти, встиг покохати та вбити, встиг народити і закопати в землю…

Стрибог то стискав, то розтискав кулаки, ледве стримуючись, щоб не злетіти з місця і не надавати по пиці цьому старому пришелепі. Древній брехун. Теж мені, провидець. Чув дзвін, та не знає, де він. Треба забиратися звідси, поки справді не дав тому старому під зад. Намагався підвестися, та крісло не відпускало, силою тримаючи його при собі.

Хриплуватий булькаючий звук донісся зсередини старого. Стрибог здивовано витріщився на нього, розгублено розуміючи, що то сміх:

– Сиди, дурню. Коли вже прийшов, то треба слухати господаря, а не поводитися наче харцизник. Слухай уважно, що кажу, бо я тобі не батько, щоб сто разів повторювати, і не мати, щоб сопельки підтирати. Ще раз переказую для недалеких. Її врятував той, хто палко та вірно кохає Птаху. Він не дозволить її скривдити ніколи і нікому, тому що вона завжди належала йому. Знайдеш її, знайдеш і його. Він завжди поруч, пильнує. А коли їй загрожуватиме небезпека, він легко може потрапити в пастку, якщо ти будеш розважливим та розумним, а не ревнивим дурпеликом. Темрява закутала розум:

– Зрадниця, негідниця, – Стрибог скаженів від люті. Він рогатий віслюк. Вона його зраджувала, мала іншого. Тобто він дарма тільки гризся сумлінням щодо своїх тілесних утіх, вважаючи Птаху ідеалом.

– Зовсім усе не так, як тобі здається. Не закипай. – Оракул старався згладити кути. – Вона не зрадниця і справді досконала. Хоча я не є її прихильником, і ти про це знаєш. Лишень кажу завжди правду. Як і вона, до речі. Вона може не сказати, коли не запитують, всієї правди, але ніколи не збреше. Ось ти її коли-небудь запитував: «Чи ти від мене щось приховуєш, Птахо?» Правда ж, ніколи? А коли б запитав, вона б відразу розповіла тобі й про Мальву, і про світ Сарматок. А ти завжди був надто самовпевненим. От і отримав те, на що заслужив. Тож не будь ідіотом.

– Але ж ти сам щойно сказав, що вона належить тому, хто її врятував.

– Ні. Я сказав належала. Тепер ти належиш їй, а вона тобі.

– Отже, вона мені зраджувала.

– Ні, не зраджувала. Не зраджувала ніколи.

– Як не зраджувала? Ти ж сам щойно сказав. Дурня з мене робиш?

– Ох, важко зробити з дурня дурня! Ти не бог, ти глуха тетеря! Хочеш почути те, що виправдає тебе, але не хочеш чути правди.

Старий важко зітхнув. Стрибог не тямився від люті. О, він тепер знає, що робитиме. Він впіймає цього облудника, який посягає на Птаху. Шльондра, найсправжнісінька курва, яка переконувала його, що була незайманою. Чи не переконувала? Замислився. Та яка різниця? Просто сказала, що чекала на нього і що він її чоловік, бо творець, сам творець їй подарував його. То вже він сам собі домислив, що вона безгрішна та чиста всередині та ззовні, правильна в усьому… Ех, він добереться до них, витрусить з неї та з того пройдисвіта, тобто її коханця, всю правду.

– Він належав їй, коли вона ще тебе не знала. Вона належала йому, коли ще була іншою. Кохання – чи не єдина в світі річ, яка все прощає. Бо воно саможертовне, бо воно ніколи не спалить, не зітре, тільки возвеличить, зробить могутнім…

Оракул тягнув своєї. Уже дістав просторікуванням.

– Ото вже заливаєш! Може, не треба зараз про це? Скажи лишень, Оракуле, ти кохав по-справжньому? Ти, що так гарно стелиш і так масно мажеш! Ти кохав?

Оракул сумно посміхнувся:

– Я старіший від тебе, хлопче, від твого батька, від купи світів. Я бачив народження, я бачив і погибель, і не лишень смертних. На моїх очах конали й безсмертні. Мені багато літ. Навіть невмирущі стільки не живуть. Тому моїм словам можна вірити. І я не просто кохав. Я досі кохаю…

– Вона жива?! – чи запитував, чи стверджував Стрибог.

– Вона жива. Але вона пішла, давно пішла і на тому боці чекає. А я? Усе ніяк не зважуся.

– Не зовсім чисте сумління, Оракуле?

– Не твоє діло, парубче, – сердито та різко відповів старий. – Ти хочеш про себе почути, чи я маю тобі розповісти свою біографію?

– Твоя правда. Не моє, – погодився Стрибог. – Хоча… Очевидні речі завжди очевидні. А про мене? Єдине мені не дає життя. І його звати Птаха. Добре, що ти все щиро мені повідав. Зрадниця. Усе одно зрадниця. Чому вона мені нічого не розповіла про своє колишнє життя? Тобто про те, що до мене у неї хтось був чи майже був? Я б зрозумів. А може, він не просто був, а є, тобто паралельно існує?

– Вона не могла сказати, – сумно відповідав Оракул.

– Чому? Як не могла? – Стрибог нічого не розумів.

– Бо не знала нічого про це.

– Як це не знала? – Стрибог ошелешено дивися на божевільного чоловіка з білими проваллями замість очей. – Ти говориш загадками. Кажеш мені – вона була коханкою і належала комусь іншому, і водночас не знаєш кому?

– Ні, не коханкою. Це геть інше. І чому це я не знаю? Я знаю. Але тобі не скажу. Зрештою, чи варто носити в собі, сину мій, стільки люті до тієї, яка насправді ні в чому не винна? Вона чиста перед тобою і чесна перед своїм рятівником. Я бачу це і знаю, чому так. Але безглуздо вкотре пояснювати тому, хто не хоче слухати. Я тебе відпускаю – іди. І знай, що істина насправді завжди одна і треба вміти бачити її серцем.

– Бачити серцем? – перепитував Стрибог. – Запхай собі його залишки куди подалі. Ти сам сказав, що я чоловік