Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

Вазою, великим князем литовським (і польським королем) у 1588р. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.

Всі три редакції Л. С були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церковнослов'янської, української і білоруської мов… У 1614 р. появився перший переклад —редакція Литовського Статуту польською мовою…; 1811 р. Л. С перекладено на російську мову… Л. С був одним з джерел, що були використані при укладенні кодексу московського царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.

На протязі кількох століть Литовський Статут був основним збірником права на русинських землях, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ»[353]. Па Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840р. Деякі законоположення Л. С були внесені до збірника законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917р.».[354]

Точка зору укладачів Енциклопедії, сформульована принаймні півстоліття тому, цілком кореспондується із висновками сучасних науковців. «Одним з найголовніших джерел права, без сумніву, був Литовський Статут, а саме редакції 1588 p., як найбільш досконалий з правничого боку і технічно опрацьований». Він «ширше застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, значно менше на Слобожанщині. В межах Української держави нова генерація «панства» прямо виводила з нього власні права та привілеї, відстоюючи їх «природність» і «звичність» (давність)». Статут ВКЛ також гарантував права православних, «деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі ВКЛ і пізніше Речі Посполитої».[355]

Цитована стаття, однак, об'єктивно не дає цілісного, адекватного, всебічного уявлення про роль, місце та значення Литовського Статуту в історії нашого та інших народів, які створили ВКЛ. Таке уявлення дає фундаментальне тритомне видання, яке побачило світ заходами вчених Одеської юридичної академії. Науковці підтвердили системоутворюючий висновок найавторитетнішого дослідника Статутів, професора С. Лазутки, який вважав, що вони є «окремими зводами законів, народжених різними історичними епохами».[356]

Першим таким зводом став Статут 1529 р., який засвідчив «високий рівень правової думки у Великому князівстві Литовському, яка шляхом правової акультурації створила один з найпрогресивніших законодавчих актів Європи свого часу, видатну пам’ятку права литовського, українського і білоруського народів». Статут зразка 1529 р. з’явився на світ Божий тому, що треба було, насамперед, унормувати стосунки між Великим князем, який від 1447 р. став повністю залежати від панівної в державі та суспільстві вищої аристократії. Свого місця під сонцем стала вимагати і шляхта, яка жадала урівняння в правах із магнатами. Слід підкреслити: тенденція до кодифікації законодавства набувала рис загальноєвропейської. 1500 р. таку кодифікацію здійснила Чехія, 1514 р. – Угорщина, 1506 р. – Польща. «Це було пов’язано із новим ставленням держави до права, з підвищенням його авторитету. Право відтепер вважалося за основу існуючого ладу, воно стало загальнообов’язковим для всіх членів суспільства, в тому числі і для правителів найвищого рангу. Із затвердженням державного суверенітету посилюється прагнення до фіксованого (писаного) права, побудованого на принципі територіальної виключності його дії».

Характерними рисами Статуту 1529 р., який «з повним правом можна назвати конституцією феодальної держави», були такі:

– «на формування правової системи Великого князівства Литовського впливала західна традиція права»;

– «визначальною тут завжди була східна традиція, яку репрезентувала багата правова спадщина Київської Русі»;

– «із самого початку свого існування Велике князівство Литовське формувалося як багатонаціональне, як Литовсько-Руська держава»;

– «тут сформувалася правова система, яка суттєво відрізнялася від класичної системи римського права»;

– в її фундамент «були вмуровані такі демократичні принципи як суверенітет держави, єдність права, пріоритет писаного права», на яких «трималася державно-правова система Візантії»;

– «завдяки духу візантійських законів, вперше в історії права середньовічної Європи у Великому князівстві Литовському писане право отримує пріоритет над догматами канонічного права»;

– «у Литовсько-Руській державі творилася система права, засадами якої були право цивілізоване, писане…».

Але цього замало. Одеські вчені підтвердили висновок попередників про «надзвичайну схожість між Руською Правдою і литовсько-руським правом», і те, що руські землі були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського і, отже, перебували у зоні загальноєвропейських впливів, «тут народжувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної». Відмінності полягали в тому, що:

– «народ міцно тримався «старіни»;

– дуже обережно, навіть підозріло, ставився до новацій;

– правова система писаного права, яка склалася у ВКЛ, «не тільки зберегла свою правову спадщину, але й увібрала в себе все краще, що було досягнуто в інших країнах, а багато в чому перевершила їх»;

– «інтуїтивно вдалося витримати закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що вберегло українську правову культуру від деградації, або навіть від цілковитого знищення».

Найсуттєвіша ж, як на нашу думку, обставина, в яких розвивалося Велике князівство Литовське, – це наявність «в одній державі двох гілок християнства». Це мало своїм наслідком формування тут політичної системи, «близької до цезаропапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичними ідеями». Саме тому «вперше в історії Європи вдалося вивести норми права з-під впливу церкви… хоча це і не означало, що новостворені норми не зазнали позитивного загальноморального впливу церковного права». У ВКЛ існували та діяли паралельно норми як церковного, так і світського права, але при цьому «верховенство повністю належало останньому і вищі органи державної влади виступали в деяких церковних справах як вища інстанція. Особливо це стосувалося православної церкви».[357]

Після переходу руських земель під владу Литви «місце давньоруських удільних князів посіли представники князівської династії Гедиміновичів». Але при цьому «обласні привілеї, які отримували ці землі, залишали непорушними права власності»; «зберігалася і загальна система органів влади і управління»; «закріплена в обласних привілеях територіальна автономія… мала величезне історичне значення, оскільки давала можливість зберегти тут політичні структури, які і після входження до складу Великого князівства Литовського продовжували жити своїм попереднім життям із залишками державної самостійності».

Основний конфлікт XVI ст. у ВКЛ – це конфлікт не поміж гнобленим селянством та шляхтою, не поміж православною та католицькою громадами, не поміж «українцями» та поляками – як у цьому намагаються переконати сучасні фальсифікатори історії нашого народу, а конфлікт поміж правлячою магнатською верхівкою та шляхтою. Остання прагнула зрівняння у правах, «повного законодавчого оформлення особистих, політичних і майнових прав шляхти, які у поєднанні з монополією на право землеволодіння та участь у центральних та місцевих органах влади і управління мали надати їй виключного становища серед інших