Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

надалі обходило, адже всі наступні владики спеціальними актами підтверджували їх існуючі права та привілеї – «в основу інтеграційних стратегій Литви, спрямованих на інкорпоровані українські та білоруські землі, теж відпочатково було покладено принцип збереження «старовини… удільність, устрій та суспільна стратифікація цих земель залишалися практично непорушними. Тільки на зміну Рюриковичам удільними князями стали Гедиміновичі»[347]. Наприклад, 1386 р. великий князь Литовський Владислав Ягеллон, «пам’ятаючи попереднє своє право на деякі руські[348] землі, в тому числі на згадані князівства, взяв їх пакі у своє володарювання, підтвердив, однак їм те, що вони всіма тими правами користуватися мають, якими й інші його землі». Надалі цей законний порядок неодноразово підтверджувався, наприклад, спеціальними актами 1433 р. та 1507 р.

Головна причина відмови великих князів литовських від жорсткої централізованої моделі управління, як це показав В. Брехуненко, полягала в тому, що «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розсереджена по осібних князівствах-державах вона… не генерувала не тільки ідеї відновлення своєї «великої держави», а й потягу до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедиміновічі зосередилися на куди вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель… Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».[349]

Ці права та привілеї жили, так сказати, своїм власним життям, існували та розвивалися за власною логікою, логікою розвитку правових норм та настанов – будь-які персональні зміни у вищому керівництві держави або, скажімо, переміни в адміністративному статусі тієї чи іншої території (землі, воєводства, іншої адміністративної одиниці) цих норм не торкалися. Причина полягала в особливостях польської інтеграційної моделі: «в Короні, на відміну від інших європейських аналогів… обмеження прав прилучених територій не супроводжувалося посиленням влади короля. Після Казимира Великого, який мав тверду руку, Польща невпинно рухалася в бік шляхетської демократії з liberub veto і порівняно слабкою постаттю короля». При цьому «кінцева мета інтеграційних змагань Польщі», чи то на Правобережжі сучасної України, чи то у Східному Помор’ї, чи то на литовських теренах, «без сумніву, полягала в руйнуванні самобутності приєднаних земель та повної уніфікації тамтешніх земель за польським взірцем…

Усі заходи вели до поступового формування у світоглядних орієнтирах еліт з підкорених земель цінносної установки про свою належність до єдиноїрічпосполитської еліти незалежно від етнічного походження».[350]

Ось красномовний приклад: 1569 р. польський король Сигізмунд-Август радикально змінив правовий статус Київського князівства, вивівши його «навічно з усіма містами та повітами» зі складу Великого князівства Литовського і приєднавши до коронних земель. При цьому він «присягнув за себе та наступників своїх», давши Київщині «за підписом власної руки своєї та всіх бувших на Соймі членів особливий на то привілей». Суть привілею: люди, які мешкали на території бувшого князівства, приєднувалися до Речі Посполитої «як рівні до рівних і вільні до вільних люди і кожному з них по своєму чину і гідності дозволяється користуватися тими ж привілеями, вільностями та свободами, якими користуються всі інші обивателі Королівства Польського». Дворянство київське при цьому «мало участь в обох чинах, які разом з королем управляли Республікою Польською, тобто в Сенаторському та лицарському».[351]

Цитований нами «маршал Роменського повіту, статський радник та кавалер» – єдиний відомий нам дослідник, який дав собі раду розібратися з корпусом правових актів («особливих прав, звичаїв, привілеїв, вольностей, свобід та переваг, якими Мала Росія з самих давніх часів користувалася»), які впродовж майже півтисячі років регулювали політичне, соціальне та економічне життя в Київському та Галицько-Волинському князівствах, ВКЛ та Речі Посполитій. Ось їх перелік:

1. Владислава Ягелла Установлення – про вільності жителів Королівства…

2. Привілеї Короля Сигізмунда Августа про зрівняння Литовского и Руського шляхетства з шляхетством Польським. Вільно, 7 июня 1563 г.

3. Конституція 1567 р., яка відбулася на сейме в Петрикові за Короля Сигізмунда Августа.

4. Привілей Короля Сигізмунда Августа з додатком в підтвердженні вищеописаної 1563року червня 7 дня привілею наданий.

5. Привілей Короля Сигізмунда Августа Князівству Київському, приєднання до корони Польської наданий. 23 грудня 1568р., Сейм підписав 5 червня 1569р., Люблин.

6. Присяга Короля Польського Генріха. 1573 р.

7. Присяга Короля Польського Стефана. 1546 p.

8. Подтверджувальна грамота піднесена Королю Стефану. 1546 p.

9. Присяга Короля Польського Сигізмунда III. 1588 р.

10. Загальне підтвердження прав Короля Сигізмунда III 1588р.

11. Привілей, що підтверджує Статут Великого князівства Литовського. 28 січня 1588 р.

12. Конституції відбувщогося 1588 року на Соймі коронації Короля Сигізмунда III Підтвердження прав Київських, Волинських та Браславських.

13. Договір Короля Володислава, внесений до Конституції Сейму виборчого 1632 року.

14. Присяга Короля Польського Володислава Сигізмунда IV 1632 року.

15. Загальне підтвердження прав Володислава Сигізмунда IV 1633 року.

16. Конституції 1633року, що відбулася на Соймі коронаційному Короля Володислава.

17. Присяга Короля Польського Іоанна Казимира. 1649 p.

18. Загальне підтвердження прав Короля Іоанна Казимира 1649р..[352]

Статути Великого князівства Литовського

Отже, від XVI ст. життя русинів тут (якщо не всіх, то, як мінімум, провідних їх верств) регулювалося писаним правом. Основною збіркою писаного права в польсько-литовсько-руській державі були «Статути Великого князівства Литовського». Ось характеристика з класичної «Енциклопедії Українознавства»:

«Литовський Статут – кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у XVI ст. в трьох основних ред/акціях/, один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л.С. джерелами права Лит/овсько/-Руської держави були Руська Правда, а також: литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529р. на соймі у Вільні»… містив «норми судово-процесуального, карного, цивільного й господарського права, поруч з постановами державного права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо магнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 p…. здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. магдебурзьке право). Третій Литовський Статут… складений після приєднання Великого Князівства Литовського до Польщі (Люблінська унія 1569р.), був затверджений Жигмонтом III