Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

свищиків він міг би позмагатися навіть із самим Паном. Його кишені були повні усяких цікавинок, якими він забавляв дітей своїх колишніх господарів, а тепер використовував, аби подружитися з дівчинкою. Спочатку дівча сторонилося, і приручити її видалося справою нелегкою. Вона сідала на ящику неподалік від Тома, насторожено зиркаючи, як він майструє свої шедеври, і сором’язливо приймала ті дарунки від нього. Та згодом вони таки потоваришували.

— А як же звати маленьку міс? — запитав Том, вирішивши, що саме час познайомитися ближче.

— Євангелина Сен-Клер, — відповіла дівчинка і додала: — Хоча тато і всі решта називають мене просто Євою. А тебе як?

— Я Том. В Кентуккі усі дітлахи називали мене дядечком Томом.

— Я також називатиму тебе дядечком Томом, бо ти мені подобаєшся, — зізналася дівчинка і запитала: — А куди ти їдеш?

— Я й сам не знаю, міс Єво.

— Не знаєш?

— Ні. Мене везуть продавати. А кому продадуть, Бог знає…

— Мій тато може купити тебе, — зраділа Єва. — Я його сьогодні попрошу про це.

— Спасибі вам, моя маленька леді, — сказав Том.

Корабель зупинився біля невеличкої пристані поповнити запаси палива. Єва, зачувши батьків голос, підхопилася з місця і чкурнула йому назустріч. Том пішов допомагати вантажникам.

Єва стояла з батьком біля поруччя і дивилася, як відчалює корабель. Колесо декілька разів обернулося, і дівчинка, раптом втративши рівновагу, не втрималася і шубовснула у воду. Батько хотів було кинутися її рятувати, але його стримали, бо дівчинку вже тримав на руках більш проворний рятувальник. Читач, звісно, здогадався, що це був не хто інший, як наш Том.

Падаючи у воду, Єва пролетіла повз Тома, який саме стояв на нижній палубі. Побачивши, як дитину затягує під воду, він не вагаючись кинувся за нею. Коли вона спливла на поверхню, негр схопив її і поплив до корабля. Десятки рук простягнулися їм назустріч. Ще мить — і Єва опинилася у батькових обіймах. Чоловік відніс її, мокру і непритомну, до дамської каюти. Жінки заметушилися, намагаючись привести дівчинку до тями, але зчинили такий тарарам, що лише заважали одна одній.

Наступного дня, що видався страшенно спекотним, корабель прибував до Нового Орлеана. В каютах і на палубі метушилися люди. Пасажири пакували речі, стюарти і покоївки прибирали, мили, чистили і шкребли на кораблі геть усе, готуючи його гідно увійти у велике місто.

Наш Том сидів на нижній палубі, час від часу тривожно зиркаючи на корму, де стояла Євангелина, дещо бліда після вчорашнього випадку, який, на щастя, більше ні на чому не позначився. Біля неї стояв із відкритим гаманцем, спершись на тюк з бавовною, високий та стрункий молодий мужчина. Одразу було видно, що це її батько: Єва успадкувала від нього і горду осанку, і золотисто-каштанове волосся, і сині очі. От тільки на світ дивилися вони по-різному: дівчинка замріяно, а чоловік — тверезо і сміливо. Його правильно окреслені вуста часом торкав гордовитий, насмішкуватий усміх, кожен його рух був невимушеним і разом із тим сповненим почуття власної гідності.

Цей джентльмен з іронічною і водночас добродушною посмішкою вислуховував, як Гейлі розхвалював якість свого товару, за який вони саме торгувалися.

— Коротше кажучи, взірець християнських достоїнств, переплетений у чорний сап’ян! — сказав Євин батько, коли Гейлі нарешті замовк. — Ну добре, шановний, ближче до справи. Скільки ви за нього хочете? Годі набивати ціну, кажіть вже!

— Що ж, — мовив Гейлі, — якщо я зажадаю тисячу триста доларів, то на цьому рабові нічогісінько не зароблю.

— Яка прикрість! — вигукнув молодий джентльмен, насмішкувато примруживши сині очі. — Та все ж я сподіваюся, що ви продасте нам цього негра за названу суму — виключно з поваги до мене.

— Ну що тут вдієш? Маленька леді, я бачу, дуже хоче, щоб ви його купили.

— Звісно! Ми розраховуємо лише на вашу безкорисливість. Якщо ви і справді працюєте не заради наживи, скажіть, скільки ви нам скинете, аби порадувати маленьку леді?

— Та що ви… Поміркуйте самі! Досить на нього подивитися: груди могутні, чоло високе, сильний, мов кінь. Та й негр цей зовсім не дурний. Я це давно помітив. А навіть якби й був таким, то все одно — прекрасна робоча сила. А Том, крім того, мудрагель! Тож і ціна за нього вища. Адже він у свого господаря, доводжу до вашого відома, управляв маєтком. Такому все до снаги.

— Погано, дуже погано! Розум — найгірша із негритянських вад! — тим самим насмішкуватим тоном сказав батько дівчинки. — Такі спеціалізуються на втечах від господарів та конокрадстві. Від них узагалі самі лиш неприємності. Доведеться опустити ціну на сотню-дві за такий недолік вашого негра.

— Знаєте, тут я з вами згоден. Але ж який він покірний і тихий! Я вам покажу рекомендації його господаря. Та другого такого смиренного, набожного негра й шукати марно. Удома він був за проповідника.

— Отже, у вільний від роботи час його можна буде використовувати як домашнього пастиря? Чудово! Тим паче, що нам саме такий раб-проповідник і потрібен!

— А ви жартівник!..

— Та ви ж самі щойно сказали, що у нього є подібний досвід! Може, він має благословення від вищих духовних санів? Ну та годі про це. Краще покажіть папери.

Якби работорговець не збагнув, що усі ці витівки молодого джентльмена таки вдало для нього закінчаться, чаша його терпіння давно б вичерпалася. Та він бачив, що батько обожнює дівчинку і після вчорашнього випадку не зможе їй відмовити, навіть якби йому довелося удвічі переплатити за цю її забаганку. Тож він витягнув з кишені засмальцьованого гаманця і почав шукати там Томову характеристику, якої зажадав покупець.

— Тату, ну купи його! Хіба важливо, скільки він коштує? — тихо нашіптувала Єва, стоячи на ящику і обійнявши батька за шию. — Адже в тебе грошей багато, а мені він ду-у-же подобається.

— Доню, навіщо тобі цей негр? Що ти з ним робитимеш? Будеш бавитися, як із брязкальцем, чи осідлаєш, як дерев’яного коника?

— Я хочу, щоб йому було добре!

— Дуже переконливо!

У цей момент Гейлі протягнув рекомендаційного листа на Тома, підписаний містером Шелбі. Джентльмен взяв його самими кінчиками довгих пальців і швидко пробіг очима по рівненьких рядках.

— Видно, що написано людиною освіченою: граматичних помилок немає… Такій рекомендації сміливо можна вірити. Проте… Побожність цього негра мене також насторожує, — сказав покупець, сміючись. — Богомольні білі довели нашу країну до краю провалля. Благочестя стало надпопулярним серед кандидатів на виборах до уряду, та й серед стовпів церкви, і тепер уже не розбереш, кому вірити! До того ж я не читав