Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

Нокс якимось чином організував і цю проблему, і дзвінок від ректора, щоб Марш не заважав нам говорити.

— Дуже шкода, що університетське начальство матиме клопіт зі зникненням двох дітлахів. Але це, докторе Бішоп, дає нам можливість поговорити тет-а-тет.

— А про що нам говорити? — Я принюхалася до свого хересу, благаючи Бога, щоб декан повернувся якомога швидше.

— Багато про що.

Я поглянула на двері.

— Поки ми не скінчимо розмову, Ніколас буде страшенно занятий.

— Тоді давайте швидко обговоримо те, що вас цікавить, щоб декан міг повернутися до свого вина.

— Як скажете, — відповів Нокс. — Розкажіть мені, що привело вас до Оксфорда, докторе Бішоп.

— Алхімія. — Я внутрішньо погодилася відповідати на запитання цього чоловіка, аби тільки Марш повернувся до кімнати, але я не збиралася розповідати йому більше, ніж слід.

— Ви, напевне, знали, що «Ешмол сімсот вісімдесят другий» зачаклований. Кожен, хто має в собі хоч краплину крові Бішопів, просто не міг цього не помітити. Навіщо ви відіслали його назад до сховища? — спитав Нокс, пронизуючи мене гострим поглядом. Я зрозуміла, що він хотів роздобути той манускрипт не менше, ніж Метью Клермон — якщо не більше.

— Я його повністю продивилася, — відповіла я, насилу зберігаючи невимушеність своєї інтонації.

— Невже в тому манускрипті не було нічого такого, що викликало б вашу цікавість?

— Нічого.

Пітер Нокс скривив рота огидною гримасою. Він знав, що я збрехала.

— А ви поділилися своїми враженнями з вампіром?

— Наскільки я розумію, ви маєте на увазі професора Клермона? — Коли створіння навмисне уникає називати когось на ім’я, це означає, що воно не вважає його за рівню.

Пальці Нокса знову стиснулися й розтиснулися. Мені здалося, що він тицьне ними в мене, та натомість чаклун схопився за підлокітник крісла.

— Ми всі поважаємо вашу родину і ваші почуття щодо пережитої трагедії. Однак у нас виникли питання стосовно ваших «оригінальних» стосунків із цією істотою. Своєю егоїстичною поведінкою ви зраджуєте своїх предків. Це мусить припинитися.

— Професор Клермон — мій колега, — відказала я, спрямовуючи розмову від своєї родини, — а про той манускрипт я нічого не знаю. Він був у моїх руках лише кілька хвилин, не більше. Так, я знала, що він під дією заклинання. Але мені було до цього байдуже, бо перш за все мене цікавив зміст книги.

— Вампір розшукував цю книгу більш, ніж сторіччя, — зі злобою в голосі кинув Нокс. — Не можна допустити, щоб він нею заволодів.

— Чому? — спитала я надтріснутим від притлумленого гніву голосом. — Бо цей манускрипт належить відьмам? Бо ж вампіри та демони нездатні накладати закляття на предмети. Якась відьма наклала на цей манускрипт закляття, і тепер це закляття відновилося. Чому ж ви так занепокоєні?

— Навряд чи вам вдасться усвідомити чому, докторе Бішоп.

— Та я вже якось спробую, пане Нокс, — іронічно відказала я. Відьмак аж скривився від злості, коли я підкреслила, що він у науковому світі — ніхто. Щоразу, коли чаклун називав мій науковий титул, це звучало як глузлива насмішка. Нокс таким чином немов підкреслював, що саме він є справжнім фахівцем, а не я. Так, може, я й не вдавалася до використання своїх магічних здібностей, не вдавалася до багатої спадщини своєї родини, але поблажливо-зверхній тон із боку якогось відьмака терпіти не збиралася.

— Мене тривожить те, що ви, представниця роду Бішопів, водитеся з вампіром. Вас невдовзі з ним асоціюватимуть. — Він підняв руку, стримуючи бурхливий протест, готовий зірватися з моїх вуст. — Не будьмо ображати одне одного несправедливими звинуваченнями. Замість природної огиди, яку ви маєте відчувати до цієї тварюки, ви почуваєтеся вдячною йому.

Я нічого не сказала, закипаючи від гніву.

— А ще я стривожений тим, що ми небезпечно наблизилися до тієї межі, коли на нас стануть звертати увагу звичайні люди, — продовжив він.

— Я намагалася вигнати істот із бібліотеки.

— Знаю, але ж ідеться не лише про бібліотеку, невже ви не знаєте? Вампір залишає по собі висмоктані безкровні трупи по всьому Вестмінстеру. А демони — вони й так невгамовні й непосидючі, вразливі до власного божевілля та коливань світової енергії. Ми не можемо собі дозволити, щоб нас помітили.

— Ви ж сказали репортерам, що в цих смертях немає нічого надприродного.

Нокс спантеличено поглянув на мене.

— А по-вашому, я мав розповісти людським істотам геть усе?

— А чому б ні? Вам же платять за ваші послуги експерта.

— Ви не лише егоїстка, ви ще й дурепа, докторе Бішоп. Ви дивуєте мене. Бо ваш батько славився своїм розумом і здоровим глуздом.

— У мене був важкий день. Ви все сказали? — Я різко підвелася і рушила до дверей. Навіть у нормальних умовах мені важко було чути, як хтось, окрім Сари та Емілі, говорив про моїх батьків. А тепер — особливо після сказаного Джиліан — ця тема стала майже непристойною.

— Ні, не все, — відповів Нокс з огидними нотками в голосі. — Я надзвичайно заінтригований тим фактом, що необізнана відьма без будь-якої попередньої підготовки змогла зламати закляття, яке не піддавалося зусиллям тих, до чиїх здібностей вам ніколи не дорости?

— А, он чому ви всі за мною стежите. — Я знову сіла на стілець і прихилилася до його твердої спинки.

— Не будьте такою самовдоволеною, — застеріг мене Нокс. — Ваш успіх запросто міг бути випадковістю — може, ваша дія збіглася в часі з роковинами першого накладання закляття. Плин часу інколи впливає на чаклунство, а роковини чи ювілеї — надзвичайно непевні та скороминущі моменти. Так, ви й справді більше не замовляли цю книгу, але коли замовите, то можете з подивом для себе виявити, що наступного разу буде не так просто зламати це закляття.

— А про які роковини йдеться?

— Про сто п’ятдесяті.

Мене ще раніше мучило питання: навіщо якійсь відьмі знадобилося заворожувати отой манускрипт? Тепер я зрозуміла — тому, що хтось теж шукав його багато років. Я пополотніла.

Ми знову повернулися в розмові до Метью Клермона та манускрипту «Ешмол 782».

— Ага, бачу, ви потроху починаєте розуміти, еге ж? Наступного разу, коли зустрінетеся зі своїм вампіром, спитайте, чим він займався восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. Сумніваюся, що він скаже вам правду, але відкриє вам достатньо, щоб ви й самі здогадалися.

— Я стомилася. Чому б вам прямо не сказати мені, як відьмак відьмі, що конкретно цікавить вас у манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два»?

Я вже чула, чому він цікавить демонів. Навіть Метью — і той дав мені таке-сяке пояснення. Тому інтерес, який проявляв до нього Нокс, був тим шматочком головоломки, якого мені бракувало.

— Цей манускрипт належить